Читати книгу - "Слідами вигнанця"

дужих рук ухопили хлопця, мов обценьками, й відштовхнули геть.

— Сана Балкан! — мов сам собі буркнув тубілець, який крокував поруч географа.

Павел не повірив власним вухам. Невже цей чоловік назвав ім'я його батька? Радість гарячою хвилею хлюпнула Павлові в серце, перелила через вінця й спалахнула на осмаленому сонцем та степовими суховіями обличчі. Він озирнувсь на тубільця, що вимовив дороге ім'я, але того вже й слід прохолов.

Павел знову згадав своїх вірних хлопців. Що з ними? Де зараз Домбо, лагідний, довірливий, меткий Домбо? Адже в хлопчика, крім нього, тепер не лишилося жодної близької людини! А от маєш: загубив десь малого…

Якийсь тубілець штовхнув Павла, зареготав і відскочив назад.

Старий вождь зупинився й підніс угору спис. Інші тубільці зробили те саме.

— Сана Балкан! — уже зовсім чітко промовив сивий вождь, звертаючись до якогось надзвичайно високого й кремезного чолов'яги, що на добру голову переріс інших.

Прохарамаркавши щось незрозуміле, той спритно крутнувся й кудись майнув.

— Куди вождь мене веде? — мовою бігів звернувся до старого Павел.

Старий пильно глянув на нього маленькими розумними оченятами й заперечливо похитав списом, мовляв, не розуміє. Павел повторив запитання мовою мопів, потім — по-португальському, але вождь лише плечима стенув. У свою чергу він запитав щось у Павла, теж незрозумілою мовою. Той безпорадно розчепірив руки, йому кортіло поспитати про батька, але ж чи багато набалакаєш на мигах! Нарешті Павел, ударивши себе кулаком у груди, повільно й чітко проказав:

— Я — мона лама сани Балкана! Його рідний син з племені, що живе на острові серед моря!

Жартівлива усмішка майнула на обличчі в старого тубільця. Плескатий ніс йому кумедно зморщивсь. Інші тубільці від сміху хапалися за боки, але старий раптом суворо блимнув на них, і ті поодверталися, пирскаючи в жменю.

«Мабуть, гадають, що я збожеволів! — подумав Павел і сумно посміхнувсь. — Що то таке, коли людина німа! А мені ж треба зараз якихось двоє слів!..»

Негри повсідались у холодку й жваво загомоніли. Тільки старий вождь спрямував зір кудись удалину, де в ущелині бігла річка та зеленів пальмовий ліс. Павел клацнув нікельованою табакеркою, яку не подужали терміти, скрутив цигарку, послинив папірець. Тубільців аніскільки не здивувала ця процедура. Якийсь парубійко навіть підніс йому свою люльку, щоб припалив. Павел простяг юнакові дрібку тютюну.

— Гума сама! — нюхнувши, задоволено вигукнув він, але Павел, нічого не второпавши, тільки головою на всяк випадок похитав.

Цей час прибіг той довгань, якого вождь кудись посилав, і щось проказав старому своїм громовитим басом. А з ущелини вийшов цілий гурт тубільців. Пролунали вигуки, озвавсь дерев'яний бубон. Воїни, що охороняли бранця, заворушились. Дітлахи зграйкою майнули назустріч новоприбулим. Старий вождь непорушно стояв у холодку, чекаючи, коли ті з бубном підійдуть ближче. Павел не втерпів і глянув у бінокль, та мало не впустив його. Серед тубільців плентався, похитуючись, Домбо. Трохи обіч ішла і решта хлопців. Лія з Гамою несли очеретяну мату, на якій лежав поранений Капоко. Поруч крокував Онда з перев'язаною рукою. Ще здалеку до Балканова долинув знайомий писклявий голосок.

— Гамба! Любий гамба! — вигукував Домбо, дивлячись на Павла з такою цікавістю, немов той щонайменше з неба впав. — Ти живий? А чому ж ти роздягайся? Де твій одяг?

Павел ледве стримував сльози радості. Але цю мить один конвоїр стусонув негреня кулаком попід ребра, воно скарлючилось від болю, поточилось і впало. Жалібний плач потонув у загальному гаморі. Тубільці щось хрипко вигукували, вищали очеретяні сопілки, бриніли марімби. Лунко гупав дерев'яний бубон. Воїни справляли перемогу.

Натовп, що супроводжував полонених носіїв, був зустрітий урочистими вигуками. Але старий вождь знову розітнув повітря списом, і вмить запала мертва тиша. Поманивши до себе негра-велетня, він зовсім чітко сказав йому:

— Чома-чома, сама Балкан!

«Балкан!» Сумнівів бути не могло!

Кожна секунда зараз видавалася Павлові вічністю. Але тубільці не квапились. Негр-велетень помчав до селища. В тому ж напрямку повільно подавсь і вождь, за кожним кроком похитуючись ліворуч і праворуч, і його оздоби врочисто вибрязкували.

III

Спостережливе око мандрівника, який проминув багато селищ, не могло не помітити, скільки тут незвичного. По-перше — бамбукові двері в хатинах, невеличкі глиняні коминчики над стріхами, а в багатьох нових будівлях навіть маленькі круглі віконця, запнені прозорими міхурами тварин.

Все це неабияк уразило Павла. Помалу ступаючи в такт ударам дерев'яного бубна, він пильно роздивлявся тубільне селище. Аж тут раптом зупинивсь, мов укопаний: перед ним була рублена, чотиристінна, з верандочкою та похилою стріхою хата, що притулилась у холодочку під кокосовими пальмами! Вона різко виділялася серед круглих та гостроверхих тубільних осель і була достоту така самісінька, які зводять в них удома, в рідній Копривштиці, тільки замість черепиці вкрита пальмовим листям.

Павлові вдруге за цю добу здалося, ніби він наближається до рідної оселі. Ось на вікнах у череп'яних горщиках цвітуть гарні південні квіти. Такою запам'ятав він, їдучи по науку, й рідну батьківську хату: з оповитою виноградом верандою і рожами та геранією на дерев'яних сходинках. Та коли повернувся з Петербурга, квіти зів'яли, хатина стояла пусткою. Мати уже лежала у могилі…

Щосили гупав бубон, і його удари відлунювались у лісі по той бік долини. Старий вождь знову змахнув списом. Гомін ураз ущух. Чути було тільки, як бряжчить об землю зброя, видзеленькує мідне наруччя та дрібно торохкотить барабан. Але й ці згуки поступово стихли. Негр-велетень ще здалеку подав якийсь знак, і старий кивнув Павлові слідувати за ним.

На подвір'ї з-за низенького очеретяного плоту вихопився кощавий тубілець, дуже чорний і кучерявий, з великими білими сергами у вухах. Він розчинив перед прибульцями бамбукову хвіртку.

Від нетерплячки серце в Павла тіпалось і кидалось — як не вискочить. Але з хати й досі ніхто не виходив. Обабіч стежки, що вела до приступка, росли кактуси, алое та якісь виткі південні квіти. Низенька бамбукова альтанка мальовничо заросла зеленню. В альтанці хтось закректав, кахикнув, рипнули дерев'яні нари. Павел крадькома зіп'явсь