Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

не думали, коли між нами не було ніяких мутняків, коли ми великими купами валили вулицями до центру, в найближчих гастрономах купували портвейн або сухач (на горло по снарядові), брели до вечірнього озера, в парк Шевченка на скачки або в більярдну. Пам'ятаю ті старі добрі часи: тоді, здається, я почав тільки голитися і все більше думати про бабасьок; тоді пішла нова тєма — гітари; пам'ятаю, як добре грали Яцик (Яцюк) — із Молодіжної, Підлий (Підлужний) — із середнього Баму, Подвірний — із Чалдаєва… ну, я звісно, трішки… мадам не говорите о любви голуби кружат над нашей зоной голубям преграды в мире нет как бы мне хотелось с голубями с голубями на родную землю улететь пацани я зіграю драбину на небо а може щось наше вже вечір вечоріє повстанське серце б'є а лєнта набої успішно подає тот кто в пятнадцать лет убежал из дома вряд ли поймет того кто учился в спецшколе тот у кого єсть хороший жизненный план вряд ли будет думать о чем–то другом не треба цоя не треба поб'ємо мадярів румунів і ляхів за волгу проженемо проклятих москалів ах лєнта за лєнтою набої подавай вкраїнський повстанче в бою не відступай небіжка палажка що вмерла торік питає у кума Гаврила чиє ще закуска чи бігти по хліб для другої пляшки чорнила ой боже ой боже.

Нарешті приходить Риня. Отямлююся від дурману спогадів. Від холоду в нього бліде обличчя й червоний ніс. Я сміюся. Здоровкається міцним потиском (у нього холодні пальці), заходимо в мою кімнату, він прямує до батареї й кладе на неї руки. В тебе тут справжній ташкент, усміхається він, дивлячись на мене, одягнутого в легку футболку й літні шорти. Вмикаю стару радіолу й питаю в нього, що будеш слухати. Риня перебирає добре відомі йому платівки, зупиняється на Жанні Агузаровій, гарний голос має баба, давно не слухав. Витягую з картонного футляру платівку, ставлю, потім невеличким збирачем пилюки торкаюся поверхні платівки, плавно воджу по доріжках, на збирачеві лишаються сірі маленькі волоконця. Риня кладе на письмовий стіл два снаряди портвейну «Мадера». Кажу, що скоро має прийти з роботи мати. Ми чисто символічно, посміхається Риня. З серванту в материній кімнаті дістаю дві великі склянки. Наливаю. Риня бере склянку, відходить до вікна, відсуває штору й мовчки дивиться на вулицю. Після від'їзду братів Машталірів, особливо Боді, в нас обох змінилася поведінка. Лох якийсь, показує Риня рукою, б'є свою тьолку, ублюдок, ну хіба можна бити бабу! вона ж і так дурна, невже він вірить, що баба від цього порозумнішає? Я підходжу до нього й дивлюся на вулицю: на пішохідній доріжці біля проїжджої частини тридцятилітній незнайомець шарпає дівчину, а вона безпорадно вигукує: Коля! Мужик різко розвертається і йде, а тьолка біжить за ним і намагається зупинити. Знаєш, до мене Капуста прибігала, каже Риня, плакала, просила бути з нею, сказала, що буде чекати скільки треба, навіть коли мене посадять чи піду в армію. Ха, сміється Риня, уявляєш, яка дурочка. Вона тебе любить, роблю ковток портвейну. Пауза.

— Знаю, Толян. А Інгрід? — дивиться на мене незрозумілим поглядом. — Я не знаю, що мені робити. Бля! Як мені важко…

— Я тут — пас, це тільки тобі вирішувати.

— Бля, як мене харить, — Риня випиває одним ковтком половину портвейну. — Розумієш, я в цьому болоті не хочу жити, не хочу залишатися навіть на день. Сам подивися, тут нема шо робити, бухати? красти бублики в тачок чи магнітофони? це несерйозно; пауза; да, Капуста — класна людина, з неї буде хороша дружина…

— Ну? Так в чому проблеми?

— Не знаю. Я люблю Інгрід, — хворобливо блищать його очі, — наливай.

Кажу йому: не накручуй себе, бо від цього легше не стане. Риня зітхає, що сьогодні дзвонила з Естонії Інгрід, непокоїться, чьо я не пишу. Його несподівано перебиває мати, яка повертається з роботи. Вона заглядає в мою кімнату, радісно вітається, з підозрілою усмішкою дивиться на пляшку, каже, що зробить нам закуску, бо ще повпиваємося. Від чого? — дивується Риня, від цього компоту? Через певний час мати приносить на таці кілька бутербродів, стоїть над нами, як поліцай, розпитує в Рині, як справи, як твоя дівчина, як поживають батьки, передавай їм вітання. Це мене починає харити, я кидаю Рині маяки, що пора звідси звалювати. Додому приходить вітчим, намагається клеїтися зі своїми шашками, картами. Ми швидко допиваємо портвейн, їмо, підриваємося й ідемо. Сідаємо за столик під вербою, яка губить останнє листя, Риня відкорковує другу пляшку портвейну, глушимо по черзі з горла. Відчуваю, як поволі п'янію. Шо будемо робити? — запитує він. Валимо в центр, пропоную йому. «Я не про це». Запитливо дивлюся. Риня перехиляє пляшку й жадібно п'є кількома ковтками, шо будемо робити? нас тільки двоє, як будемо далі; пауза; Дефіцит, гандон, на нас забив, він тепер, блядь така вошива, сімейний пацан, вівця на прив'язі, а ми, Толян, а ми? шо будемо робити? Не знаю, забираю в нього портвейн, жити, як жили раніше. Раніше? — Риня схиляє голову, харкає на землю, без тачки нічьо не вийде. Ну, можна буде попросити Короля, шоб допоміг. Ха сміється Риня, Король — балабол, він не вміє тримати язик за зубами, ми вставимо багатого дядю, а він наступного дня цілому Тернополю буде про це тріпатися, він більше блатує, ніж робить, хоча й пацик ніби нормальний. Тебе не морозить? — кидаю погляд на Риню. Нєа, каже він, а тебе шо, трухає? Да, трохи. Мало п'єш, простягає знову мені пляшку, більше пий, кров зігрієш. Я ковтаю портвейн, але він не рятує від холоду. Певний час мовчимо, Риня замислено курить, попіл збиває на сірникову коробку, але вітер його здуває, він падає на поверхню столу, котиться, поки не злітає на землю. Дивлюся на шкільний стадіон, навколо якого самотньо бігає стара жінка в синьому спортивному костюмі. Певно, хоче померти здоровою. Чьо смієшся? — запитує Риня. Показую йому на бабулю. Спорт у такому віці корисний, кажу й перехиляю пляшку. Якби спорт був корисним, спльовує Риня, то на турніку висіло б по п'ять євреїв. Регочу й віддаю йому пляшку. Знову стає сумно, думаю про Ляню. Я розумію,