Читати книгу - "Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв"

дорогоцінна якість, яка, може, й була у старого Престо, але не доходила до глядача, бо її заслоняла і поглинала фізична потворність — це глибока людяність.

Одного разу під час перерви Гофман підійшов до Престо і, міцно потиснувши йому руку, сказав:

— Ви перевершили всі мої сподівання, Тоніо. Я більше не сумніваюсь, що ви справді знайшли нове обличчя. І з цим обличчям не можна не перемогти.

Престо посміхнувся радісно, але відповів сумно:

— А тимчасом я ніколи не був так далеко від перемоги, як тепер. Зайдіть до мене сьогодні ввечері, Гофман. Мені треба багато про що з вами поговорити.

ВІРНИЙ ДРУГ ДО ЧОРНОГО ДНЯ

Того ж вечора Гофман сидів у кабінеті Престо.

— Робота над фільмом наближається до кінця, але ще швидше доходять до кінця мої заощадження. Я розорений, Гофман, і нам не вдасться закінчити картину, — похмуро сказав Престо.

Гофман, насупившись, мовчав.

— Гроші пливуть, як вода, — говорив Престо. — Щотижня я підписую чеки на кілька мільйонів доларів. У мене лишилося грошей усього на тиждень, але й для цього мені довелося вже заставити віллу з усією обстановкою. Я вже не хазяїн у своєму будинку…

— Цього можна було чекати, — сказав Гофман.

— Так, я помилився в розрахунках, — похиливши голову, відповів Престо. — У виробничих витратах на постановку фільму я не помилився. Постановка обходиться навіть дешевше, ніж я припускав. Ми економимо на плівці, на натурних зйомках, майже зовсім обходимося без декорацій, економимо на світлі, на статистах, на костюмах, які коштують нам копійки. У мене немає сценарного департаменту з десятками письменників, сценаристів, літературних референтів. Ви знаєте, я сам писав сценарій ночами, після напруженої роботи вдень. Я працював, мов одержимий, без сну і відпочинку, економив, де тільки міг. І якби справа була тільки у витратах на постановку, грошей вистачило б з верхом. Але, признаюсь, я недооцінив сили опору і, головне, підступності наших ворогів. Ви знаєте, до яких тільки підлот і каверз не вдавались вони, щоб знищити мене, — боротьба відбувалася на ваших очах. Ми скрізь відчували всесильну руку могутніх концернів та банків, які субсидують кінопромисловість і повністю монополізували її. Нам відмовлялися продавати кіноапаратуру, навіть плівку. Доводилося вдаватись до послуг підставних осіб, посередників, комісіонерів і за все платити втридорога. Прокатні контори і власники кінотеатрів заздалегідь оголосили про те, що вони не допустять мій фільм на екрани. Треба було будувати власні кінотеатри. Кожен з них коштував не менше мільйона, крім одного, біля Сан-Франціско, побудованого за вашою ідеєю.

Гофман кивнув головою. В свій час він справді подав Престо думку: заорендувати біля Сан-Франціско ділянку старого військового аеродрому і побудувати кіно, вірніше тільки проекційну будку та гігантський екран для демонстрування картин не лише ввечері, але й при денному світлі. В цьому своєрідному театрі під відкритим небом не було залу для глядачів, не було крісел і стільців. Глядачі могли в’їжджати в «зал» — на велику площу аеродрому — прямо в автомобілях і дивитися картину, не виходячи з них.

— Ця новинка, — говорив далі Престо, — повинна привернути увагу публіки і зробити рекламу. Але вона не врятує становища. До того ж такий театр доступний тільки власникам автомобілів, а ви знаєте, що я роблю ставку на малозабезпечений, трудовий люд. Довелося будувати великі закриті кінотеатри в найголовніших містах Америки…

Так, усе це знав Гофман, і Престо говорив йому про свої труднощі тільки тому, що підсумовував усе і ще раз перевіряв, де він допустився помилки.

— І ось баланс підбито. Сальдо — нуль, а робота не завершена, — меланхолійно закінчив він і запитально подивився на Гофмана, чекаючи його відповіді.

— Я передчував, — сказав Гофман. — Що ж тепер робити? Банки не дадуть нам допомоги, про це, звичайно, нічого й думати. Не знайдеться і такого легковажного приватного кредитора, який дав би гроші, хоча б і на лихварських процентах, для підприємства, що ось-ось розориться, на явно безнадійну, з його точки зору, справу. Отже, якщо ми хочемо вести далі боротьбу, нам треба знайти якісь внутрішні ресурси. У мене, звичайно, є особисті заощадження, але вони навряд чи врятують становище.

— Жодного цента я не взяв би з ваших заощаджень, Гофман, хоч би вони і врятували становище, — заперечив Престо. — Досить того, що ви згодилися взяти участь у такому одіозному починанні.

Гофман не міг приховати радості і почав квапливо пояснювати свою позицію:

— Ви праві, дорогий друже, праві більше, ніж думаєте. Участю у вашому починанні я справді скомпрометував себе…

— І якщо воно лопне, що цілком імовірно, вас можуть не прийняти на іншу роботу, і тоді ваші заощадження потрібні будуть вам, як ніколи, — допомагав Престо своєму другові, бачачи, як той совається в кріслі.

— Так, так… — поспішав Гофман закінчити цю неприємну розмову. — І вони можуть пригодитися мені швидше, ніж хотілося б.

— Он як? Що ви хочете цим сказати?

Гофман розвів руками, зітхнув і відповів:

— Справа в тому, що мені вже натякали… навіть ставили свого роду ультиматум…

— Покинути мене? — догадався Престо.

— Так, розійтися з вами. А якщо я не зроблю цього, то всі підприємці розпочнуть проти мене бойкот, і робота в кіно для мене назавжди буде втрачена…

— І ви вирішили?..

— Що ви на мене дивитеся, Престо, мов Цезар на Брута? — ніяково запитав Гофман.

— Чекаю останнього удару, мій Брут, — холодно відповів Престо.

— Я ще нічого не вирішив, мій Цезар, — так само холодно сказав Гофман. — Я вважав за потрібне