Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

усмішка освітила його змучене обличчя. Притулок, де вони з Зуром провели стільки спокійних безтурботних днів, могутній звір, зв’язаний з ними узами таємничої дружби, ясні зорі і тихі вечірні години біля багаття на високому майданчику перед печерою пронеслися в його уяві невиразними щасливими картинами. Повернувши до Джеї змарніле від лихоманки і втрати крові обличчя, син Тура сказав:

— У печері ми зможемо дати відсіч цілій сотні людей-дхолів!

Унові слова урвав тривожний вигук Ушр. Рука її показувала на пониззя річки. Обернувшись, усі виразно пси бачили вогневиків, вони простували по слідах на відстав ні семи-восьми тисяч ліктів.

Втікачі заквапилися вперед, наскільки їм дозволяла рани Уна та жінки-вождя. Треба було будь-що дістатися до базальтового пасма перше, ніж вороги наздоженуть їх.

Утікачам залишилося подолати відстань приблизна двадцять тисяч ліктів.

До середини дня половина дороги була позаду. Але вогневики виграли за цей час близько чотирьох тисяч ліктів. Видно було, як вони біжать по сліду, ніби зграя шакалів. Той, кого дхолі боялися найбільше, зовсім ослаб від ран. Вороги бачили, як він плентав, кульгаючи, позаду загону, і, передчуваючи легку перемогу, радісно вигукували.

На хвилю втікачі зупинилися. Запалені лихоманковим вогнем Унові очі дивилися на сина Землі з виразом болісної тривоги. Зненацька він ухопив Зура за плече, ніби намагаючись його утримати, поки не пізно, від фатального кроку. Але позаду почулися ворожі крики. Він озирнувся на Джею, подивився на своє закривавлене стегно, знову поглянув на ворогів, прикидаючи, скільки до них, і з важким зітханням відпустив плече другові. Зур кинувся в обхід базальтового пасма до лігва печерного лева, а Ун тим часом вів жінок і дітей до печери.

Розділ третій
ЛЕВ-ВЕЛЕТЕНЬ

Коли Ун і його супутниці опинилися нарешті біля печери, між ними й переслідувачами лишилося не більше двох тисяч ліктів.

Ун разом з Ушр опинились на майданчику. За ними полізла решта. Спершу підняли дітей, матері видерлися потім. Останні три жінки були ще на півдорозі, коли вогневики, надбігши, стали кидати в них свої загострені каменюки. Але каміння, кинуте здалеку, відскакувало від скель, не завдаючи жінкам шкоди.

Ун метнув у ворогів свого останнього дротика. Ушр та інші жінки засипали ворога градом каміння. Вогневика, ще надто нечисленні, щоб кинутися в атаку, відступили.

Коли ж наспів ворожий ар’єргард, було вже пізно: всі вовчиці щасливо добралися до верхнього майданчика.

Печера була зовсім неприступна. Лише одна людина — чоловік або жінка — могла одночасно забратися на вузький прискалок, а потім, ставши на плечі товариша, підтягнутися на руках до майданчика. Одного удару ратищем було досить, щоб урвати таку спробу і скинути напасника додолу.

Вогневики це одразу збагнули. Вони бродили вздовж базальтового пасма, сподіваючись знайти інший підхід до печери. Але довкола височіли тільки гладенькі, прямовисні скелі.

А втім, дхолі не дуже засмутилися. Вони знали: досить почекати кілька днів, і голод, а головне, спрага, віддадуть обложених до їхніх рук. Там, в ущелині, втікачам пощастило відірватись від переслідувачів і перемахнуши черев річку. Той же день, коли вони висунуться зі свого притулку, стане їхнім останнім днем.

Що можуть вдіяти одинадцятеро жінок і двоє чоловіків проти двадцятьох воїнів у розквіті сили?

Коли жінки опинилися в безпеці, Уж залишив на майданчику двох дозорців, запалив смолоскип і, заборонивши іншим іти слідом, спустився коридором до нижньої печери. Серце його стискалося від тривоги за товариша.

А що як печерний лев не впізнав Зура?

Не пройшовши й половини шляху, уламр почув глухий рик і наддав ходи. Ось і щілина, крізь яку вони з другом стільки разів дивилися на царя звірів. Нараз уламр полегшено зітхнув. Він побачив Зура поряд з хижаком, чиї очі блищали фосфоричним огнем, почув уривчастий схвильований подих величезного звіра.

— Печерний лев усе ще спільник сина Землі і сина Тура, — сказав молодий ва.

Радісне хвилювання охопило Уна.

— Люди-дхолі не пішли по Зуровому сліду? — запитав він.

— Вони не помітили, що син Землі збочив. Зур причаївся за валунами.

Величезний звір довго обнюхував Уна. Потім, заспокоївшись, ліг па землю й задрімав. Уламр озвався знову:

— Зур виходитиме з лігва лише ночами, разом з печерним левом. Він не зробить нічого проти вогневиків, поки Ун не вигоїть рани й не окріпне.

— Удень Зур ходитиме лише до мочарів. Мочарі зовсім поруч. Унові й жінкам потрібна вода, щоб пити.

Уламр тяжко зітхнув. Він думав про болота й джерела, про струмки й річки. Спрага, посилена лихоманкою від рани, мучила його. Не втримавшись, Ун промурмотів:

— Спрага палить Уна. Але він потерпить до вечора.

— Мочарі поряд! — повторив ва. — Ун повинен шити, щоб швидше одужати. Я дійду до мочарів.

Він подався до виходу. Хижак блимнув очима, але не відчув нічого підозрілого. Зур швидко дістався до мочарів. Дуже нерівна місцевість робила його невидимим для ворогів. Він напився спершу сам, потім опустив у воду бурдюк з оленячої шкіри, скріплений колючками. Бурдюк вміщав досить води, щоб напоїти кілька душ. Зур наповнив його водою й вернувся до печери.

Ун пив великими ковтками свіжу прохолодну воду, і йому здавалося, ніби сили знову вертаються до нього.

— Ушр теж поранена! — сказав він. — Решта нап’ється ввечері.

І уламр поніс бурдюк до верхньої печери. Коли Ушр втамувала спрагу, він дав