Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

Потому Ун влігся на долівці печери і проспав міцним сном аж до вечора. Прокинувшись, він відчув, що лихоманка спала, рани перестали кривавити. Коли над пущею запали сутінки, уламр вийшов надвір, щоб пильнувати за вогневиками. Вони розклали неподалік багаття і сиділи круг нього, раз у раз обертаючи голови, до базальтового пасма. Широкі обличчя виражали вперте завзяття.

Зморені довгою гонитвою, жінки, так само як і Ун, спали до пізнього вечора. Збудив їх не так голод, як спрага. Жінки дивилися на уламра очима, повними туги І страху, і думали про воду, принесену їм з глибини печери. Тільки Ушр і Джея дістали її. І довіра, яку досі мали ці істоти до сина Тура, змінилася у їхній душі неспокоєм і невпевненістю.

Ушр запитала:

— Куди пішов Зур?

— Зур принесе нам м’ясо і воду ще до ранку, — відповів уламр.

— А чому він не з нами?

— Ушр дізнається про це згодом.

І побачивши, що жінка-вождь дивиться в. пітьму, він додав:

— Ун один спускатиметься в глибину печери. Інакше всіх нас чекає смерть!

Ця загадкова фраза здивувала жінок, але вони не довго думали над нею: їм досить, щоб Ун подав надію. Суворе, сповнене нестатків життя навчило вовчиць стійко переносити голод і спрагу. Всі, навіть найменші діти, звикли до суворих умов і вміли терпеливо чекати.

Нічні світила бігли своїм одвічним тором. Люди-дхолі спали. Жінки, змучені тривогою, теж поснули. Ун дрімав, прихилившись до стіни.

Десь опівночі з темних надр печери долетів далекий клич. Уламр підхопився, запалив смолоскип Ь спустився вниз. Печерний лев з Зуром щойно повернулися з полювання: посеред лігва лежала туша великого оленя. Без-плічко відрубав від неї стегно і передав у щілину товаришеві. Потім подався до мочарів, захопивши з собою бурдюк з оленячої шкіри.

Коли Ун з’явився у верхній печері з водою і м’ясом, жінки завмерли з подиву, змішаного з забобонним захватом. У печері збереглося трошки хмизу, припасеного колись Уном і Зуром. Сходивши ще раз по воду, Ун розклав багаття і почав смажити оленину. Це було викликом і необачністю. Вартові вогневиків одразу ж побачили в печері світло і збудили вождя. Схопившись на ноги, він отетеріло втупився в огонь.

По недовгій розвазі вождь подумав, що в печері міг бути припас палива. Що ж до м’яса, смаженого на вогні, то це, мабуть, була якась тварина, забита втікачами під час гонитви. Якщо є другий вихід, то втікачі могли ним скористатися для втечі. А проте він послав кількох воїнів обстежити на всяк випадок базальтове пасмо з протилежного боку.

Обійшовши південну відногу масиву, ворожі воїни заходилися обдивлятися при світлі місяця численні розколини і тріщини, що прорізали базальтовий кряж. Проте їм пощастило відкрити лише вузькі щілини, неглибокі складки та кілька заглибин під навислими скелями. Кам’яний перехід, яким колись Зур рятувався від чорного лева, привернув їх увагу. Поминувши його, вогневики опинилися перед широким темним входом. Сильний звірячий дух ударив їм у ніздрі.

Воїни зрозуміли, що хижак неподалік, і зупинилися.

Тим часом їхні власні випари проникли до печери. Величезна постать лева стала при виході, громовий рик потряс повітря, і вогневики, нажахані, побігли геть, упізнавши в господарі печери найгрізнішого з усіх тодішніх хижаків.

По цьому випадку ворожий вождь остаточно переконався, що печера, де ховалися втікачі, не мала другого виходу, окрім того, який стерегли його воїни. Якщо у вождя й залишилися якісь сумніви, то в наступні дні вони всі розвіялися. Ун і жінки весь час показувалися на майданчику перед печерою. Отже, втеча з неї неможлива. Вогневикам треба запастися терпінням, стерегти і ждати. І тоді вони. влаштують справжню різню.

Ун швидко одужував. Лихоманка минула, рани почали гоїтися. Він учив жінок загострювати каміння, що правило їм за зброю. Зур, як і колись, постачав обложених м’ясом і водою. Він привчив печерного лева ходити з собою, і звір усе охочіше слухався людину. Зур угадував усі спонуки хижака, передбачав, як до обставин, його вчинки. Він так добре підмічав зміни настрою у звіра і так спритно пристосовувався до них, що лев зрештою прихилився до ва міцніше, ніж до тварини однієї з ним породи.

На восьму ніч Ун, спустившись униз, щоб узяти наготовлену Зуром воду і їжу, сказав йому:

— Рана загоїлася. Тепер син Тура може битися. Завтра вночі Зур приведе печерного лева по той бік скель.

Помовчавши трохи, ва відповів:

— Сьогодні вранці Зур помітив, що один камінь у щілині хилитається. Якщо ми зуміємо відірвати його, отвір стане досить широкий, щоб пропустити людину, але завузький для печерного лева.

Він поклав на спідній прискалок руку і став тихенько розхитувати його. Ун заходився допомагати йому. М’язисті уламрові руки скоро змусили брилу зсунутися. Тоді син Тура щосили рвонув камінь на себе, а Зур підпихав його обіруч. Нарешті брила відламалася, за нею — ще дві. Уламр відкинув їх убік і, розплатавшись, проповз через вузьку щілину в лігво.

Лев, стурбований всією цією метушнею, кинув здобич і загрозливо звівся на ноги. Проте лагідний доторк Зурової руки одразу ж заспокоїв звіра і він заходився доброзичливо обнюхувати уламра.

— Ми можемо заскочити людей-дхолів зненацька! — радісно вигукнув Ун.

Ва повів товариша до виходу з лігва, показав йому десяток дротиків, заготовлених, ним на самоті, і сказав:

— Ми битимемось на відстані!

Другого дня Ун і Зур вистругали ще кілька дротиків, і тепер їх стало чотирнадцять. Увечері уламр попередив Ушр та її вовчиць:

— Цієї ночі Ун і Зур битимуться з людьми-дхолями! Хай жінки-вовчиці будуть напоготові!