Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

Медведівці, де колись почалася Коліївщина, відбулася нарада, в якій, окрім холодноярських отаманів, узяли участь командири Степової дивізії та отамани інших регіонів. На цій нараді Костя Блакитного було обрано головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру й околиць.

Зібравши понад тридцять тисяч козаків-повстанців, отамани цілком серйозно обговорювали можливість походу на Київ. Та врешті вирішено було залишатися в запіллі Красної армії, руйнувати її комунікації та нищити живу силу…

Невдовзі до степовиків дійшли чутки, що будьонівці палять їхні села, розстрілюють родини повстанців. Козаки почали вимагати від отамана вести їх виручати рідних. Блакитний змушений був скласти з себе обов’язки головного отамана повстанської групи і терміново вирушив на Катеринославщину.

У районі Сентова маршрут Степової дивізії перетнувся з маршрутом однієї з дивізій Кінної армії Будьонного, що із заходу вогненним смерчем сунула на південь України для боротьби проти Врангеля.

Командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Чорний Ворон (Микола Шкляр), виявивши ворога першим, не став чекати, поки будьонівці помітять колони степовиків і заатакують їх на марші. Він першим кинувся на червону лавину… В кількагодинному бою козаки Чорного Ворона завдали будьонівцями жахливих втрат, та, врешті, під селом Розумівкою, були розтрощені переважаючими силами ворога.

Ціною власного життя козаки Чорного Ворона досягли мети: відволікши своїм нападом увагу, вони дали можливість степовикам вийти в район формування дивізії (Верблюжка — Варварівка — Водяна — Петрове) і захистити своїх рідних. Сталося це на Покрову 1920 року…

Наступала пізня осінь…

Літнє вбрання козаків Степової дивізії вже не гріло, а зимового одягу майже не було. Чимало повстанців ходили босі. Це змусило Костя Блакитного наважитись на часткову демобілізацію дивізії. Дехто з повстанців повернув до Холодного Яру. Вирішив продовжувати боротьбу й кінний полк отамана Іванова. Інші перейшли у підпілля…

Після демобілізації Степової дивізії, взимку 1920–1921 рр., Вовгура під прізвищем Наконечного легалізувався в с. Нетесівці Ганнівської волості Криворізького повіту.

Плани українських підпільників, як пізніше зазначав ворог, були «грандіозними». Навіть досвідчених чекістів вразила, як вони визнавали, «широта размаха задуманного».

Революціонери півдня України справді провели величезну роботу, створивши потужну підпільну мережу.

Та все вирішив сліпий випадок…

Отаман Андрій Зірка-Рибалка, довірившись випадковим перехожим, які заговорили до нього українською мовою, дав їм адресу однієї з явок Катеринославського повстанкому на роз’їзді та пароль. Ще й записку написав, що «це хлопці свої, можна їм казати все»… А ті виявилися чекістами. Це призвело до низки провалів та арештів. Андрій Зірка, заплутавшись у своїх стосунках із чекістами, врешті, став на шлях зради. Зокрема, він видав і місцезнаходження Вовгури-Гниненка.

Під час арешту «золотопогонный самостийник» (так його називали чекісти) Гниненко спочатку намагався «підкупити співробітників ЧК, пропонуючи 200000 руб.» та коней «ординської породи»… Коли підкупити не вдалося, Григорій Гниненко спробував залякати чекістів.

— Погано буде вашим сім’ям, — погрожував він, — від всіх вас залишиться пух і прах, бо я член партії самостійників, де вже відомо, хто мене взяв, і куля, приготована для мене, потрапить вам.

Та погрози не подіяли…

Долю Григорія Гниненка вирішила Катеринославська губернська ЧК, яка довела, що він виступав збройно проти совєтської влади, а також був причетний до організації «крупного повстанського загону». Чекісти вже не раз переконалися, що отаман Вовгура був «переконаним ненависником і непримиренним ворогом Совєтської влади».

Перебуваючи в ув’язненні, Григорій Гниненко зберігав спокій, бо давно вже приготував себе до смерті, власне, він прагнув її, хотів загинути в бою за Україну.

І він гідно прийняв смерть.

Його розстріляли разом із побратимами 25 серпня (ст. ст.) 1921 року в Жандармській балці під Катеринославом. Ось імена розстріляних: отамани Юхим Ільченко, Олександр Микитенко-Огник, Оврам Огій, Марко Кікоть, підпільниці Віра Бабенко, Паша Бабенко, Ганна Уманська, Тетяна Дядик, Агнія Євтушенко, Катерина Рибка, Надія Бардашіва, Поліна Калина, підпільники та партизани Максим Цибенко, Іван Георгійович Горобець, Іван Петрович Воробей (Горобець), Сергій Кордуян, Марко Целина, Пилип Щукін, Іван Бардашів, Іван Шпонько (він же Кочерга-Кочереженко-Печений), Андрій Калина, Микола Окатий, Кирило Чебаненко, Петро Величко, Микола Максименко, Дорофій Товмач, Лаврентій Гордієнко, Йосип Безрідний, Давид Межевецький, Яків Таран, Павло Мар’янченко, Катерина Мойсеєва, Олекса Литвиненко, Олександр Василенко, Олександр Смолій, Іван Гуртовий, Семен Коваль, Дмитро Васич, Григорій Тарасенко, Пилип Яровий, Олександр Запольський, Порфир Криволоцький, Михайло Кедровський, Георгій Горященко, Олекса Рибка, Іван Шабля, Федір Бузько, Михайло Яковенко-Яловенко.

П’ятдесят одного українського підпільника розстріляв нещадний російський ворог у Жандармській балці під Катеринославом.

Не минула смерть і зрадника: Андрія Зірку-Рибалку «вдячні чекісти» знищили того ж дня в тому ж місці.

82. Волинський отаман Лукаш Костюшко

Незвичайно важко реставрувати біографії українських підпільників — адже вони завжди ховали будь-яку інформацію про себе, заплутували сліди, ховались за псевдонімами.

Але ж Лукаш Костюшко, про якого хочу розповісти, був не тільки організатором українського підпілля на Волині на початку 1920-х років, але й членом Української Центральної Ради в 1917-му! Однак його біографію ви не знайдете ніде.

От що значить бездержавна нація!

От що значить перервана історична пам’ять!

Народився Лукаш Костюшко в селі Дідківці Коростенського повіту орієнтовно в середині 1880-х років. До революції служив підстаршиною на російському флоті в Гельсінґфорсі.

Після вибуху Лютневої революції приїхав до Києва. Взяв активну участь в українському громадсько-політичному житті. Влітку був обраний до складу Центральної Ради (від української громади-колонії в Гельсінґфорсі). Став до лав української армії.

Військове звання мав невисоке — підхорунжий.

Після поразки Армії УНР залишився на Батьківщині для підпільної праці. Як видно, виявив неабиякі здібності, бо 1922 року вже був начальником штабу Волинської підпільної організації отамана Опанаса Петрика, що діяла на території сучасної Житомирщини. Ад’ютантом отамана був Федір Костюшко, напевно родич Лукаша; начальником польового суду — Андрій Лазаренко. Курінь помсти очолював учитель Іван Закусило.

Волинській повстанській організації підпорядкувалися загін отамана Длугопольського та Комітет звільнення рідного краю (житомирська міська підпільна група самостійницького напрямку). Штаб волинських підпільників готував восени 1922 року