Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

повстання. Початися воно повинно було актом помсти у вікопомному містечку Базарі…

Та чекісти розкрили організацію.

Лукашеві Костюшку вдалося уникнути арешту. Тікати довелося за кордон. Там він увійшов у контакт з видатним підпільником Яковом Гальчевським, якого Симон Петлюра призначив командувачем партизанських загонів та підпільних організацій Правобережної України. Гальчевський у таборах для інтернованих вишукував надійних старшин та козаків, які горіли бажанням продовжувати боротьбу.

Навесні 1923 року з цих сміливців було організовано три групи, які мали перейти Збруч до совєтської України для організації партизанського руху. Яків Гальчевський безпосередньо командував Подільською групою, сквирський отаман Іван Трейко — Київською, а Лукаш Костюшко — Волинською.

Першою, в червні, рушила Волинська група. Нараховувала вона 22 чоловіки, переважно старшин Армії УНР. Костюшко мав уповноваження підпорядкувати собі всі партизанські загони та підпільні організації Волині.

Завдяки сексоту зберігся словесний портрет Луки Костюшка: середнього зросту блондин, широкоплечий, кругловидий, виглядав на 38 років. Коли переходив Збруч, мав вуса та бороду «бланже». Розмовляв тихо.

Кордон здолали без втрат.

За Волинською групою відправилася Київська Івана Трейка і Оверка Куровського зі старшинами. Вони мали завдання «заснувати зв’язковий трикутник із Волинською групою».

Намагаючись встановити безпосередній зв’язок з Яковом Гальчевським, наступного місяця Лукаш Костюшко вирушив у рідне село Гальчевського — Гуту-Літинську на Поділля. Та 21 липня 1923 року в подільському селі Брусленів червоноармійці 24-ї кавалерійської дивізії вбили Луку Костюшка. Під час обшуку тіла було знайдено документи на ім’я Луки Орищенка.

Оце й все, що поки вдалося встановити про отамана Лукаша Костюшка — українця, який не змирився з поневоленням своєї Батьківщини.

83. Святий і страшний

Славетний український отаман Яків Орел-Гальчевський, підбиваючи підсумки Національно-визвольних змагань 1917–1920-х років, дав таку оцінку повстанським кадрам, які витримали на своїх плечах основний тягар війни: «В повстанчих відділах український елемент був, безсумнівно, ідейний, — писав він. — Може, були одиниці спочатку малосвідомі, та при постійній праці й впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну.

В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу…

Нам легко було вмирати в бою, ми без страху заглядали смерті в очі… Люди з таким наставленням є святі й страшні. Вони можуть бути пророками, войовниками, апостолами. В щоденному житті вони все бачать, гостро обсервують, передбачають майбутність. Прояви людського життя вони, як конденсатори, держать у своєму мозку й серці та дають непомильний осуд. Такі люди можуть проповідувати правди, незнані мільйонам смертників, бо їхнього чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їхніх душах жевріє іскра безсмертя. Я мав кількох таких фанатиків, до яких зараховую сотника Карабчевського, поручника Кохана і підхорунжого Василя Харка».

Василя Харка, помічника Якова Гальчевського ще з часу їхньої служби в Армії УНР, я й хочу згадати «незлим тихим словом».

Справжнє його прізвище Василь Сензюк. Родом він із подільського села Сахни. Військове звання — підхорунжий. Принаймні від січня 1921 року — активний учасник українського підпілля на Поділлі.

Як охоронець, Сензюк завжди був поруч зі своїм отаманом. Разом із ним ще у січні — лютому 1921 року обійшов Вінницький, Літинський та Летичівський повіти, вишукуючи товаришів по зброї з метою організувати їх для продовження боротьби. Під час нічних мандрів «не одного сексота чи шпигуна чека післали (вони) чортам у зуби, а самі завжди виходили цілими».

На початку квітня 1921 року, формуючи новий повстанський загін, Яків Гальчевський призначив Василя Сензюка командиром другої сотні — на той час вона складалась лише із дванадцяти осіб.

Першою акцією Сензюка навесні 1921 року було знищення сексотів у селах Летичівського повіту та бій з ударною групою ЧК на хуторах під Деражнею, під час якого ворог втратив до 10 чоловік вбитими і пораненими.

Улітку 1921 року, коли Гальчевський затримався на південній Київщині, Василь Сензюк якийсь час перебував у загоні отамана Якова Шепеля. Після повернення Орла-Гальчевського Сензюк знову влився до його загону.

На початку березня 1922 року Сензюк очолив боївку, що виконала вирок Надзвичайного суду при штабі отамана Орла-Гальчевського, знищивши помічника командира військово-продовольчої комісії Літинського повіту Лапова. Це була розплата за санкціоновані Лаповим розстріли селян у Стасьовому Майдані наприкінці лютого.

Не злічити боїв і сутичок, в яких взяв участь Василь Сензюк, та не можна не згадати найтяжчого і найдовшого бою Подільської повстанської групи (власне, її штабової сотні) проти шести полків «Червоного козацтва» під командою комбрига-2 Івана Дубового. Ситуація ускладнювалася тим, що козаки були заскочені несподівано. Стався бій у лісі біля Манастирка, що під Літинецьким Майданом. Тільки ніч зупинила січу… В цьому бою було знищено близько 120 окупантів і близько сотні поранено. Козаки ж втратили двох побратимів і декілька коней.

Згадуючи цей бій, Яків Орел-Гальчевський зазначав: «Треба сказати, що в регулярній війні неможливо, щоб із такою малою силою, як 60 із чимось шабель, боронитися перед кількома тисячами ворога. З цього — висновок, що коли команда і козаки морально не заломляться, то з кожного положення можна вийти, навіть з оточення».

Якби наш народ був державним, козаків і старшин отамана Гальчевського вже давно б належно відзначили. А ми навіть не знаємо про це, а коли ж довідуємось, то не віримо, що таке можливо…

Та який би героїзм не виявляли козаки і старшини Подільської повстанської групи, все ж у другій половині 1922 року сили були явно нерівні… Тож 2 вересня після кількаденних безперервних боїв довелося Гальчевському розпустити повстанську групу. Більшість козаків лишилася на Батьківщині, а Гальчевський на чолі вісімдесяти бойовиків перейшов Збруч… Разом з отаманом пішов до Польщі і Василь Сензюк.

Уже наступного літа Гальчевський відправив до України три повстанські групи — Волинську, Київську і Подільську. Разом із Подільською перейшов кордон і Василь Сензюк. У середині липня 1923 року Сензюк, виконуючи завдання свого отамана, відновив у районі свого родинного села Сахни партизанський відділ у складі десяти козаків, озброєних рушницями.

Та недовго