Читати книгу - "Спокута"

вимогою показати посвідчення особи. Потім поважно помахав їй. Вона вирішила уточнити у нього дорогу. Як вона зрозуміла, їй слід іти просто по Клепгем-роуд майже дві миль. Там було менше людей, а отже, і менше заторів, і вулиця ширша, аніж та, якою вона прийшла. Чувся тільки дзенькіт трамвая. Біля дороги тягнувся ряд елегантних, ошатних будинків з квартирами в едвардіанському стилі, й за півхвилини Брайоні дозволила собі сісти на низькому парапеті, у тіні платанів, і роззутися, щоб оглянути мозоль. Повз неї з міста проїхала колона тритонних вантажівок, прямуючи на південь. Машинально вона поглянула на кузови, рефлективно очікуючи побачити там поранених. Але там були тільки дерев'яні ящики.

За сорок хвилин вона дісталася станції метро «Клепгем-Коммон». Приземкувата церква з нерівного каменю виявилася замкненою. Брайоні вийняла батькового листа й перечитала. Жінка у взуттєвій крамниці вказала їй, куди йти. Але навіть коли Брайоні перетнула дорогу і вийшла на траву, вона спочатку не побачила церкви. Храм був наполовину схований у листі дерев, та й не виправдав її очікувань. Вона уявляла місце злочину і вбивства, готичний собор, чиї пишні склепіння розпромінювалися б шарлатно-синіми вітражами, а самі вітражі змальовували б сцени моторошних страждань і мучеництва. Те, що явилося їй у прохолодній тіні дерев, було невеличкою і простою цегляною спорудою, схожою на давньогрецький храм, з чорним черепичним дахом, вікнами з простого скла і низьким портиком з білими колонами під вежею з годинником, у гармонійних пропорціях. Надворі, неподалік портика, стояв лискучий чорний «ролс-ройс». Водійські дверцята були прочинені, але ніякого шофера й близько не було. Коли Брайоні проходила повз автомобіль, то відчула тепло його радіатора, інтимне, наче тепло тіла, і почула, як клацає од дотику метал. Вона піднялася по сходах і штовхнула важкі шиповані двері.

Солодкий запах навощеного дерева, водявий запах каменю — як і в будь-якій церкві. Навіть стоячи спиною й обережно причиняючи двері, Брайоні знала, що в церкві майже нікого немає. Слова вікарія були контрапунктом відлуння. Вона стояла біля дверей, які частково затуляли купіль, і чекала, заки очі й вуха звикнуть до звуків у храмі. Потім дійшла до останньої лави і сіла на самому кінці, щоб бачити вівтар. Брайоні бувала на різних сімейних весіллях, хоча її за малолітством не взяли на грандіозне дійство до Ліверпульського собору, де вінчалися дядько Сесіл і тітонька Герміона, чий вигадливий капелюшок вона зараз побачила у першому ряду. Поруч, затиснуті між своїми розлученими батьками, сиділи П'єро і Джексон, підрослі на п'ять-шість дюймів. З іншого боку сиділо троє членів родини Маршаллів. От і все зібрання. Приватна церемонія. Жодного репортера. Брайоні не мала там бути. Вона була досить обізнана з ритуалом, щоб збагнути: головного моменту не проґавила.

— По-друге, для зцілення від гріха і для уникнення перелюбу тим людям, які не наділені даром утримання, дозволено узяти шлюб і лишатися неоскверненими членами Христового Тіла.

Перед вівтарем, в обрамленні врочистих білосніжних шат вікарія, стояла пара. Молода була в білому, увесь убір — традиційний, і, наскільки Брайоні могла сказати, дивлячись із далини, укрита щільною вуаллю. Її волосся було заплетене в одну дитячу косу, яка звисала з-під піни тюлю і серпанку. Маршалл стояв випроставшись, обриси підкладних плечей його костюму різко контрастували зі стихарем вікарія.

— По-третє, це таїнство освячує єдність взаємодопомоги, підтримки і розради, що один має дарувати іншому...

На Брайоні налинули спогади, випливали дрібні деталі — як висип, як бруд на шкірі: ось Лола приходить до неї в кімнату вся в сльозах, її зап'ястя вкриті синцями, у Лоли на плечі, а в Маршалла на обличчі — подряпини; ось Лола мовчить у темряві на березі, дозволяючи своїй серйозній, кумедній, такий правильній молодшій кузині, яка не розрізняє реальне життя й власні фантазії, забезпечити алібі винному. Бідолашна марнославна і вразлива Лола у перлистому кольє і з трояндовим ароматом, яка прагнула скинути останні закови дитинства і яка врятувала себе від приниження тим, що закохалася, чи запевнила себе, що закохалася, не могла повірити своєму щастю, коли Брайоні наполягала, звинувачуючи іншого. І яке це щастя випало Лолі — що вже перестала бути дитям — вийти заміж за свого ґвалтівника.

— ...Тому якщо хтось може назвати якусь причину, чому вони не можуть бути законно з'єднані, нехай скаже зараз, або ж нехай віднині й назавжди замкне вуста свої.

Невже це відбувається насправді? Невже Брайоні справді зараз підхопиться на нетвердих ногах, з млістю в животі й калатанням серця, і попрямує вздовж лави, щоб стати в центрі проходу, і назве причини, назве справедливі підстави — зухвалим голосом, без жодного тремтіння, огорнута плащем і каптуром, як Христова наречена, біля вівтаря, і вікарій роззявить рота, бо ніколи ще за всю його довгу кар'єру таїнства не вривали, громада розвернеться до неї, витягнувши шиї, а впівоберта стоятиме вінчальна пара з побілілими обличчями? Брайоні не планувала цього, але питання з «Книги спільних молитов», про яке вона геть позабула, підштовхнула її. Що їй може завадити? Ось її шанс заявити публічно про свої муки й очистити душу від скоєної кривди. Перед вівтарем цієї найбільш раціональної церкви.

Але садна і синці давно загоїлися, а її свідчення в ті часи були геть протилежні. Й наречена не видається жертвою і діє з повної згоди своїх батьків. Понад те: молодий — шоколадний магнат, творець «Амо». Тітонька Герміона точно задоволено потирає руки. Сказати, що Пол Маршалл, Лола Квінсі й вона, Брайоні Талліс, змовилися замовчати правду та брехати, щоб запроторити до в'язниці невинного? Але його засудили на підставі її власних слів, прочитаних уголос від її імені судом присяжних. Покарання він уже відбув. Борг сплачено. Вердикт винесено.

Вона так і лишилася сидіти на своєму місці, а серце калатало сильніше, долоні пітніли, голова покірно схилилася.

— Закликаю вас обох відповідати так, як ви відповідатимете в день Страшного Суду, коли таємниці всіх сердець буде розкрито: якщо хтось із вас відає про перешкоду, яка заважає вам узяти законний шлюб, неодмінно й негайно зізнайтеся в цьому.

Усі прогнози стверджують, що до Судного Дня ще далеко, а доти правда, відома тільки Маршаллу і його нареченій, буде надійно замурована в мавзолеї їхнього шлюбу. Там ця таємниця й помре в мороці по смерті всіх причетних до неї. Кожне слово церемонії вкладає ще одну цеглинку до цієї твердині.

— Хто віддає цю жінку за дружину цьому чоловікові?

Схожий на птаха дядько Сесіл підскочив, прагнучи виконати свій обов'язок, а потім утекти до оксфордського Коледжу