Читати книгу - "Тепер твоя. Книга перша, Єва Басіста"

Глава 26.1

Коли чую ці слова, то кожну клітинку пробиває струмом, який паралізує її та одночасно дає насолоду. Нікуди не відпустить? Не жартує? Він серйозно? Чи просто каже це, щоб не плакала?

Не хочу розбиратися у цьому, адже достатньо і такого. Мене це заспокоює. А після цього линуть нові  п’янкі поцілунки та міцні обійми, які переростають у чергову палючу пристрасть.

Ця ніч не така, як зазвичай. У ній дуже багато ніжності. Також навіть секс абсолютно не такий. Зовсім…Все інакше… І мені це подобається. Дуже…

Коли вранці прокидаюся, то чую як Олександр тихо одягається. Розплющую очата та бачу, як чоловік натягає на себе джинси - верхня частина поки оголена. Я одразу кидаю на неї погляд та запитую себе:

- І чому я при першій нашій зустрічі так носом крутила? Де ходили мої очі?

Не маю жодного уявлення.

Хоча тоді мене відлякало його сильне бажання, бо одразу сказав, що йому треба.

- Я тебе розбудив, - одягає він чорну сорочку.

- Ні, - відповідаю, дивлячись на нього. - А ти куди?

- Та є одна маленька справа, - відповідає та додає. - Зараз її швиденько розв’яжу та все…

- Будеш зі мною? - цікавлюся в надії, що почую те, що бажаю, але де там…

- У мене на третю годину дня важлива зустріч.

Я насуплююся. Мені дуже хотілося повалятися з ним у ліжку, обійматися, а тут… Нічого нового.

- Але після неї я твій, - додає. - Десь у шостій буду в тебе.

- Ти мене завезеш додому?

- Звісно, - киває головою. - Охоронець дав Неджі їсти, води, погладив за вушком та сказав мені, що песик у гарному настрої.

- Це добре, - протягую та підсуваюся на край ліжка. Хапаю його за руку та міцно стискую її.

- Що таке? - дивує моя дія.

- Не можна торкнутися? – заглядаю йому в очі.

- Можна, - зніяковіло відповідає.

Мені хочеться запитати у нього про його вчорашні слова. Дуже волію дізнатися чи дійсно нікуди не відпустить, та чи це є початком чогось більшого… Більше не буду простою коханкою.

Проте чомусь зараз язик не підіймається, щоб висловити це. Напевно, краще вже ввечері запитаю, хоча я відчуваю, що все після його слів виходить на новий рівень.

У нього нині погляд зовсім не такий та голос. Зараз ставиться не як до власності…

- Приводь себе до ладу та спускайся снідати, - мовить мені. - Гадаю, що до того часу я звільнюся та складу тобі компанію.

- Добре, - киваю головою та відпускаю його руку, а він у відповідь коротко чмокає у губи та йде з кімнати.

Коли двері за ним зачиняються, то бухаюся на ліжко та починаю потягатися на шовкових простирадлах. Я зараз щаслива, а на обличчі усмішка... Уже навіть не пам'ятаю, коли востаннє таке ловила.

Кохаю Липовського та бачу, що також йому небайдужа. А якщо я зі самого початку такою йому була? Бо якщо згадати його поведінку, то… Та яка різниця!

Головне вірити у чудове майбутнє.

Нарешті ніжні простирадла випускають мене з полону. Я одразу починаю шукати свій одяг. Сукню, панчохи та бюстгальтер лежать на ліжку, а ось із трусиками йду до ванної. Хочу випрати даний елемент гардероба та сподіватися, що поки змиватиму зі себе нічні ігри, то вони висушяться на рушникосушці, яку вмикаю на повну потужність.

На щастя, коли я виходжу з душу, то вони фактично сухі, а тому одягаю їх в самому кінці, коли їх повністю покидає волога . Тепер мене не роздирає на шматки думка, що на мені брудна білизна. У бюстгальтері можу декілька днів ходити, а трусиках в жодному разі не більше, аніж день, бо тоді у мене починається істерика.

Коли виходжу з кімнати, то поняття не маю в яку сторону йти. Будинок Липовського нагадує палац із довгими коридорами та великими кімнатами.

Крокую ліворуч. Йду червоним килимом та розглядаю інтер'єр, який трішки похмурий. На мою думку, треба щось живіше, але не я власниця цього всього, щоб так думати.

Йду далі. Бачу попереду сходи, які ведуть донизу. Радію, що обрала правильний шлях…

Раптово невдоволений голос Олександра, який долинає скрізь привідчинені двері, різко зупиняє мене. Я повертаю голову та підходжу ближче до них. Вухам не подобається те, що вони схоплюють.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍