Читати книгу - "Тепер твоя. Книга перша, Єва Басіста"

Глава 26.2

- Я взагалі дивуюся, що ти мав нахабність сюди прийти, - чую Олександра, який говорить дуже роздратовано. - Ти порушуєш наш договір, а точніше просиш більше, аніж отримав. Не думаєш, що це з твого боку зухвалість та наглість?

- Не думаю, - відповідає до біса знайомий голос, що мене аж кидає в холодний піт. Він належить.. Валерію. Що мій брат робить тут? І які справи у нього можуть бути з Олександром?

Ще ближче підходжу до дверей. Ледь не втискуюся в них. Я маю знати, що він тут робить!

- Та невже? - гарячково відповідає Липовський. – Мені здається, що тебе треба викинути з будинку, мов блохастого кота.

- У мене протилежна думка. Не забувай, що саме завдяки мені ти реалізував свій план.

План? Який план? Серце стає болісно гупати. Одразу починаю… Зупиняю себе. Слухаю далі.

- І ти отримав за нього кошти, - зауважує. - Хіба не так?

- Так, але тільки зараз розумію, що мало попросив. Їх у мене вже нема.

Прокочується гострий сміх Липовського, а за ним:

- Хлопче, мене це не обходить жодним чином. Ти тоді погодився на таку суму, а тому йти, щоб я тебе не бачив. Ще раз з'явишся на моєму порозі, то зле буде.

- Вб'єш? - питає іронічно Валерій.

- Хто його знає…

Запановує підозріла тиша, яка змушує мотор у грудях битися ще швидше. Мені стає страшно, що там може зараз відбуватися, але нарешті чую шум.

- На, - гарчить Олександр. - Лови бабло, але це вперше та в останнє. Тепер – вали на всі чотири сторони.

- Дякую… Видно, ти дуже боїшся, що Адка дізнається про твою аферу…

- Парубче, - не дає йому договорити Липовський. - Мовчи, бо зараз дам кулаком у твій писок.

- Добре, добре… Не гарячкуй. Я вже йду.

А я тим часом заклякаю. Перетворююся на мармурову статую. Аферу? Невже?
Ні! Ні! Ні!

Я розумію те, що не хочу розуміти. У голові складаються всі пазли. Тепер є одна картина. Вона чітка та болюча.

Не бажаю у це вірити! Ні! Це брехня! Валерій не міг, а Липовський!

Штовхаю двері вперед. Роблю це дуже сильно, що вони вдаряються об стіну, а Липовський та брат одразу переводять свої очі на мене.

Я спочатку штрикаю поглядом Валерія, який спиною прилипає до стільчика. Страшно брату. Відчуває вину…

Наступним є Липовський. А він кам'яний. Вимикає емоції. Дивиться, мов нічого не сталося.

- І? - істерично запитую, відчуваючи, що щоками біжать рясні сльози. - Я вас слухаю!

Мовчать, мов дві риби. Не хочуть щось мені говорити, а ось Валерій тим часом тягнеться до пачки грошей, яку схоплює та кладе собі в кишеню куртки. Негідник! Зрадник! Рідну сестру продав!

- Ви так будете мовчати? - цікавлюся я. - Чи може щось скажете.

Прикидаються глухими та німими. Вони знущаються?

- Валерію? - гримаю на брата, що той аж здригається. - І не соромно тобі? Ні?

- Адо, я не мав вибору, - лякливо відповідає. - Мене змусили…

- Не бреши, - розв'язується язик в Олександра. - Ти сам погодився. Ніхто тебе…

- Але ти робив натяки, що якщо скажу ні, то ти мені всі ребра поломиш, - перебиває. - Адо, вибач… Я не хотів…

- Не хотів! - зриваю голос. - Не хотів! Ти, Валерію, сволота! Через тебе я пережила пекло! Я була в такій депресії, що тобі навіть не снилася! Я заради тебе, а ти… Тупо мене продав! Не думала, що опустишся до такого… Зрадник!

- Адо, я знаю, - виправдовується Валерій, викотивши очі. - Мені дуже шкода, що ти таке переживала, але зараз ти живеш, мов принцеса, та я при грошах… Сестричко подивися на це інакше.

Я зараз волію лише одне - прибити свого брата. Він чує себе? Подивитися інакше? Я вночі через нього спати не могла, а потім погодилася на…

Затуляю руками обличчя. Емоції виливаються з мене фонтаном. Я не можу себе стримувати. Топлюся у своєму горі, яке мені приносить власний брат. І чому я раніше не здогадалася?

- Сестро, - лагідно мовить він. - Не пили, не дими… Усе ж нормально.

- Я тобі більше не сестра! - гаркотить мій голос. - Ти мені ніхто!

- Адочко?

- Фіадочко! - верещу. - Я тобі цього ніколи не прощу! Зрадник!

Валерій відкриває рота, але нічого не каже. Похапцем встає та  йде з кабінету, але я зупиняю:

- Гроші поверни - вони не твої.

Брат кривиться. Дістає пачку та кидає на підлогу, що вони аж розлітаються в різні сторони. І лише після цього зникає за дверима.

Тепер черга Липовського, який тримає очі опущеними, а руки складеними на грудях.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍