Читати книгу - "Дім, в якому…"

218
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 89 90 91 ... 216
Перейти на сторінку:
бажання не виникло. Перейти з дому — в дім, перетворитися з ангела на дебіла, бо «...він навіть не вміє читати, цей недорозвинений!» І «...за що нам, цікаво, таке покарання?!» А чудеса їх тільки лякали, вони були їм зовсім не потрібні. Крім тих, котрі показував Ящик. Ящик був їхнім богом, хоч вони не схиляли перед ним голів і не шепотіли молитов, а просто дивилися крізь прозорі скельця окулярів, але результат був однаковий, що тут, що там, з тією невеликою різницею, що там я був усе-таки навіщось потрібний.

Газети писали про старого авантюриста, який зачарував і знадив безліч людей, і Ящик проголосив це як істину. Хоч це не було істиною: він був не авантюристом, а просто мерзенним дідуганом, абсолютно не сповна розуму. Однак Ящик безпомильний, він ніколи не бреше — і мене повели в божий дім відмивати гріховні дідівські сліди святою водою. Відмили й охрестили, але продовжували надходити листи, і психи з поголеними, лисими головами продовжували мене вистежувати, а вистеживши, завалювалися лобами на асфальт і чіплялися вже не за край білої тоги, як раніше, а за край светра або за кишені куртки, віддираючи їх з м’ясом, і «...Боже, як мені все це набридло! Нова куртка! Ми цілий маєток на неї витратили! Його просто не можна випускати з дому — це ганьба для сім’ї!» І «...невже нам ніколи не забути цього жахіття?» Відтак знов зашторені вікна й лампи, гудіння Ящика, а навколо будинку вештаються бритоголові, обнюхують стіни й тихо шкребуть їх нігтями в пошуках свого ангела, який став для них чимось на кшталт наркотику. І те, що вони шукають, треба усунути — байдуже куди, адже так жити небезпечно. Адже, врешті-решт, «…вони справляють нужду в під’їзді, всі сусіди обурені, і цей стукіт ночами, і дзвінки, все це неможливо, абсолютно неможливо терпіти!» І ось, материнський дім замінився на Дім. А перед тим була молитва. Єдина справжня з-поміж тисяч, єдина, в якій я попросив чогось для себе самого, не знаючи до пуття, чого саме я прошу. Її було почуто — а може, це був просто збіг, хоча збігів не буває, — і я опинився в Сірому Домі, в місці, створеному для таких, як я, нікому не потрібних, або потрібних не тим.

Тільки побачивши його, я зрозумів: це власне те, про що я просив. На стіні було написано: «Привіт усім викидням, недоношеним і переношеним… Усім зроненим, прибитим і недолетілим! Привіт вам, діти стеблин!» Я вмів читати, хоч ті, хто жив у материнському домі, стверджували протилежне. І я ввійшов, вірячи, що моя молитва була почута. Увійшов і став Македонським, залишивши позаду Ангела і Дебіла, обох — раз і назав­жди, бо «...якщо хочеш залишитися з нами, то ніколи — чуєш? — ніколи ніяких чудес, ні поганих, ні хороших, ні середніх». Я сказав «так», і під пильним поглядом зелених очей став Македонським, чужою тінню та чужими руками. І я намагавсь, і я дуже старався, хоча сказати «так» просто, набагато простіше, ніж весь час про це пам’ятати. Сірі стіни Дому — всуціль у літерах, які промовляють, і оте «...а не набридло тобі в рабстві, ластатий?» Та ні, не набридло, зовсім ні, адже це не рабство; і взагалі, хто з вас знає, що таке рабство? Ви знаєте лише слово — й уявляєте собі негра на бавовняних плантаціях, дядька Тома чи дядька Сема, та хіба чули ви про тих, із голеними головами, яких водили за невидимі кільця в носах? Або про ручного, безкрилого ангела на ланцюгу... Чи знайомі вам лимонні світанки з ритуальними співами й чудо Ящика-пророка, який вибухнув і замовкнув навіки, і кота, який вирішив віднайти свободу — мале чудо в господньому козубі чудес, — я не зачаровував його, ні, що би там не казали, це було просто диво, подароване йому не мною, але через мене... У кожному домі є свої порядки, які не можна порушувати. У кожному домі є свій цербер, що стежить за порядком. Дід, мати та Сфінкс. Вони ставили переді мною заслони із заборон, перегородки, що відокремлюють мене від мене самого, але зупинила мене тільки перешкода, яку поставив переді мною Сфінкс. Бо я сам цього захотів. Сфінкс ні в чому не був переді мною винен. Він не народжував мене на світ і не продавав божевільним родичам, не позбавляв дитинства й не морив голодом. Він поставив єдину умову — і більше нічого не вимагав. І... Зрештою, це ж я сам захотів спокою й тиші, та ще нового життя, як у всіх, і сам промовив молитву, яка перенесла мене в Дім. Ось чому це не було рабством. Тільки Сфінксові я розповів про інші доми, тільки він знав про мене все. Тонкою волосінню він пов’язував мене з минулими життями й непомітно привчав до нового, і він зовсім не боявся мене — я давно навчився розпізнавати страх під тонкими кірочками людських облич. Чому саме він, я і сам не знав. Так вийшло. Тільки спочатку він неприємно нагадував мені бритоголових, а потім це минулося. Єдине, що було в ньому від них, — лисий череп. Ніколи, ніколи я не бачив собачого виразу в його очах. «Знайди свою шкуру, Македонський, знайди свою маску, говори про що-небудь, роби що-небудь, тебе повинні відчувати, розумієш? Інакше ти зникнеш». Про що говорити? Що робити? Звідки взяти маски, яких ніколи не носив, і слова, яких не знаєш? Він кричав і лаявся, потім заспокоювався... «Чорт з тобою, не роби нічого, якщо не можеш, це, зрештою, теж маска. Але коли твоє тіло перебуває в цій кімнаті, ти повинен бути присутнім тут же і щось робити, щоб на тебе не витріщалися і не втягували в розмови». І... З ранку до ночі — чужі недопалки в долоню, мокрою ганчіркою по клаптях пилюки, губкою по слідах кави, ложкою в чужий рот, а над усім цим — очі, пронизливіші, ніж у діда, і в них — не дивитися нізащо... Це табу, цього не можна... І «...провітри кімнату, Маку», «...передай мені штани», «...допоможи влізти в цю дурну майку», «...піджени-но візок»... І скалки та зашпори в пальцях, білих від води пальцях, які ниють від порошку, плакучі ранки задирок... І «...він знову відключився, цей тип... Де гуляють твої думки, Македонський?» «Полководець знову в хмарах. Дайте йому віника, нехай прийде до тями...» «Він дивний хлопець, цей Македонський, йому тільки дай прибирати...» Це стіни Дому, закони Дому, спогади Дому, бійки, ігри Дому, казки Дому — і все було б добре та просто, якби не страх, який зав­жди поруч, який можна лише ненадовго забути, але зовсім ненадовго, бо рано чи пізно він повертається, відростивши нові колючки. Страх перед неминучим кінцем, перед прилюдним здиранням нової, свіжоприрослої шкіри, перед довгоногим Сфінксом, який носить в собі знання про мене справжнього. Той, хто має владу над кимось, — невже він не скористається нею?

— Ти боїшся мене, Македонський? — і зелені очі пропалюють наскрізь. Я мізернію та мало не кричу:

— Так! Так! Я боюся, і що далі? А ти б не боявся на моєму місці?

— Якби я міг бути одночасно собою і тобою, я б не боявся. І ти не бійся. Повір, мені нічого від тебе не потрібно.

Він казав правду, але я не вірив. Він приручав мене тихо та непомітно, я цього не розумів. Він змушував мене читати й змушував розмовляти з ним про книги, він

1 ... 89 90 91 ... 216
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дім, в якому…», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дім, в якому…"