Читати книгу - "Пробуджені фурії"

нерівностями зв’язку між реальним і віртуальним середовищем, а почасти чимось іще. Оте «щось іще» дуже скидалося на людські або нелюдські крики.

— Таку, я тут трошки заклопотаний. Набереш мене пізніше?

— Як ти дивишся на те, щоб я закрив свій борг, Раде? Просто зараз, прямий транш через зашифрований канал. І ще стільки ж зверху.

У віртуальності тиша розтяглася на кілька хвилин. Мабуть, по той бік дроту вагалися десь із три секунди.

— Я дивлюся на це з неабиякою цікавістю. Покажи гроші, і можемо поговорити.

Я глянув на Бразила, котрий показав розчепірену долоню і великий палець на іншій руці, а тоді мовчки вийшов. Я швидко підрахував часові одиниці.

— Перевіряй рахунок, — сказав я Шегешварові. Гроші будуть не пізніш, як за десять секунд.

— Ти дзвониш з конструкта?

— Іди подивися, як припливають грошенята, Раде. Я почекаю.

Далі було легко.

У короткочасному перебуванні у віртуальності нема потреби спати, і творці більшості програм не клопоталися, щоб включити в них відповідний протокол. У довшому зануренні, звісно, здоров’я від цього не зміцнюється. Якщо досить надовго запірнути до конструкта для коротких візитів, здоровий глузд почне розпадатися на шматки. А коли залишитися на кілька днів, то наслідки будуть просто… дивні. Як одночасний загул по тетрамету і ліках для концентрації на зразок «Вершини» чи «Синахвата». Час від часу зосередженість застигає, як заглухлий двигун, але проти цього є прийомчик. Треба вдатися до розумового еквіваленту прогулянки кварталом, змастити розумові процеси, подумавши про щось неспоріднене, і все буде добре. Як і з «Вершиною» і «Синахватом», є вірогідність почати отримувати маніякальну насолоду від дедалі сильнішого дзвону у вухах.

Ми працювали добрих тридцять вісім годин, шліфуючи план нашого нападу, проганяючи сценарії «а що буде, коли» та гризучись. Час від часу в когось із нас виривалося роздратоване гарчання, і він падав у воду, що сягала коліна, і відпливав на спині геть від архіпелагу, до горизонту картографічного конструкта. Якщо правильно вибрати напрямок відходу й не наразитися на забутий острівець та не чухронути спиною об рифи, то був ідеальний спосіб перепочити й випустити пару. Бовтаєшся там на поверхні, голоси решти ледве чуються через відстань, і відчуваєш, як свідомість знову розслаблюється, наче м’язи після судоми.

В інші часи можна було досягти схожого ефекту, якщо вискочити з мапи й повернутися на рівень готельної конференц-зали. Там було вдосталь їжі й напоїв, і хоч ніщо з того так і не досягало шлунку, протоколи смаку й алкогольного сп’яніння були турботливо прописані. В конструкті потреба в їжі була не більша, ніж у сні, але самі процеси споживання їжі й питва все одно давали приємний заспокійливий ефект. Тож десь за позначкою в тридцять годин я сидів собі сам і працював над дошкою сашимі з пляшкоспина та потроху хилив шафранівське саке, коли поруч зі мною спалахнула і втілилася Вірджинія Відаура.

— Он де ти є, — сказала вона з чудною легкістю в голосі.

— Саме тут, — погодився я.

Вона кахикнула.

— Як голова?

— Вичахає потроху, — я підняв чашечку саке. — Хочеш? Найкраще ніґорі Шафранового архіпелагу. Принаймні так тут сказано.

— Пора вже припинити вірити в те, що пишуть на етикетках, Таку.

Але вона взяла фляжку, закликала чашечку прямо в долоню і налила собі.

— Кампай, — сказала вона.

— Пор носотрос.

Ми випили. Вона всілася на автоформу навпроти мене.

— Намагаєшся викликати в мене тугу за домом?

— Не знаю. А ти намагаєшся злитися з місцевими?

— Я не бувала на Адорасьйон більш як сто п’ятдесят років, Таку. Тепер мій дім тут. І я його частина.

— Ти дійсно добре пристосувалася до місцевої політичної ситуації.

— І до пляжного життя, — вона трохи відхилилася на спинку автоформи й виставила ногу вбік. Нога була гладенька, м’язиста й засмагла від життя на Вчирі, а напилений купальний костюм показував її на повну довжину. Я відчув, як мій пульс трохи прискорився.

— Дуже гарно, — визнав я. — Ярош казав, що ти витратила на цей чохол усе, що мала.

Тоді вона наче усвідомила відверто сексуальну природу такої пози й опустила ногу. Взяла саке в обидві долоні й схилилася над чашечкою.

— Що він іще казав?

— Ну, розмова була не дуже довга. Я просто хотів дізнатися, де тебе можна знайти.

— Ти шукав мене?

— Так, — щось не дало мені зайти далі простого підтвердження. — Шукав.

— І що тепер, коли ти мене знайшов?

Мій пульс зафіксувався на підвищеному ритмі. Повернувся колючий писк у вухах від віртуальної надмірності. Вірджинія Відаура, твердоока й твердотіла, недосяжна інструкторка посланців, що стояла перед нами під час навчання, омріяний взірець жіночої компетентності, що був поза межами досяжності будь-кого з нас. Скалки сміху в голосі й очах, з котрих у менш визначеному типі відносин могла спалахнути чуттєвість. Спустошливо незграбна спроба флірту від Джиммі де Сото за шинквасом у їдальні була відбита жорстокою незацікавленістю. Утверджена влада при повній відсутності сексуальної напруги. Мої власні палкі невтілені фантазії повільно розплющилися під незміримою повагою, що в’їлася аж у кістки, на той самий рівень, що й посланське навчання.

А тоді битви, і будь-які романтичні випари, які могли пережити роки підготовки, остаточно розвіялися. Обличчя Відаури в десятку різних чохлів, різке від болю чи люті чи просто неймовірної зосередженості бойового режиму. Сморід її довго немитого тіла в тісному кораблику з темного боку супутника Лойко, слизота її крові на моїх руках одного вбивчого вечора в Зігічче, коли вона ледь не померла. Вираз її обличчя, коли надійшов наказ розчавити всі сили опору на Неруді.

Я був думав, що ті події перенесли нас за межі досяжності сексуального потягу, сягнули таких емоційних глибин, у порівнянні з якими злягання здавалося жалюгідно мілким. Минулого разу, коли я був на Вчирі й бачив, як нахиляється до неї Бразил — одне тільки її адорасьйонське походження могло викресати з нього жагучі іскри — я відчув лиш неясну зверхність. Навіть під час їхніх тривалих стосунків, на які вони спромоглися з Ярославом, що то спалахували, то вщухали, мені завжди чомусь здавалося, що він якось не сягає серцевини цієї жінки, при боці котрої я воював у більшій кількості куточків Протекторату, ніж звичайна людина встигне побачити на своєму віку.

Я начепив питальний вираз, ніби сховавшись у ньому.

— Гадаєш, що це хороша думка? — спитав я.

— Ні, — хрипко відповіла вона. — А ти?

— Гм. По всій правді, Вірджиніє, я дуже швидко втрачаю здатність цим перейматися. Але це не я прив’язаний до Джека Душа-Бразила.

Вона засміялася.

— Джек через таке не перейматиметься. Це