Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

Масол, найвищий чиновник української делегації, промовчав. Але коли вона повернулася до рідного Житомира і провела свою першу зустріч зі своїми виборцями на переповненому міському стадіоні та пізніше познайомилась із жителями Народичів, то змогла їм повідомити, що все змінюється.

На початку літа в Народичі приїхала урядова комісія на чолі з радянським віцепрем’єр-міністром у супроводі заступника голови республіканського уряду та партійного керівництва регіону. КДБ поінформувало першого секретаря Комуністичної партії УРСР Володимира Щербицького про засідання вченої ради з радіобіології Академії наук СРСР у Народичах. Близько вісімсот людей зібралися 13 червня в культурному центрі «Народичі», щоб зустрітися з науковцями. Декотрі в авдиторії закликали до страйків, щоб змусити владу перейти від нарешті визнання проблеми до того, щоб щось зробити. З повідомленнями про такі вимоги КДБ уже мало що міг зробити: політична ситуація змінювалася.

До осені 1989 року не лише Україною, а й сусідньою Білоруссю прокотилися екологічні виступи проти комуністичної влади. У Білорусі перша масова демонстрація відбулася 30 вересня в Мінську, столиці республіки. Урядовці намагалися зупинити автобуси, які везли людей зі забруднених районів Гомельської та Могилевської областей для участі в мітингу, але не змогли цього зробити. Близько 30 000 людей слухали лідерів БНФ, аналога українського «Руху», створеного кількома місяцями раніше у «вигнанні» у литовській столиці Вільнюсі. Жодна білоруська партія чи державний чиновник не звернулися до народу. Влада заперечувала сумні наслідки Чорнобильської катастрофи, але вона вже втратила монополію на інформацію та політичні дії.

*

Вибори на З’їзд народних депутатів і його робота допомогли скинути завісу таємничості щодо екологічних наслідків Чорнобильської катастрофи, але вони ще мало наблизили антиядерних активістів до їхньої кінцевої мети — зупинку Чорнобильської й інших ядерних електростанцій, які використовували реактори РБМК. Проте активісти отримали свій шанс на виборах до республіканських парламентів, які відбулися на початку березня 1990 року — другому етапі політичної реформи Горбачова. Цього разу кандидатів, призначених партією, уже не було — усіх, хто претендував на місце в нових республіканських парламентах, довелося обирати. Результати виборів стали головним сюрпризом для Горбачова й інших московських реформаторів. Депутати всесоюзного з’їзду влітку 1989-го могли лише виступати й обурюватися, а депутати республіканських парламентів навесні 1990 року перейшли від слів до дій.

Виборці в низці республік обирали прихильників національної незалежності, тісно ототожнюючи її з ідеєю денуклеаризації. Але ступінь антиядерного завзяття серед нових депутатів відрізнявся в кожній республіці залежно від дистанції, яку вона хотіла встановити між собою і Москвою. Литва, де восени 1988-го проходили масові мітинги на підтримку закриття Ігналінської АЕС, стала першою республікою, яка проголосила незалежність від Радянського Союзу. Декларацію оголосили в березні 1990 року, незабаром після обрання республіканського парламенту на першому ж засіданні. Стривожений Горбачов відповів економічною блокадою непокірної республіки. Новообраному керівництву литовського парламенту тепер довелося враховувати важливість незалежного від Москви джерела енергії. Економічна блокада в поєднанні з низкою тимчасових зупинок двох реакторів РБМК на Ігналінській АЕС змусила лідерів антиядерних протестів 1988-го змінити курс і задуматися не про закриття реакторів, а про спорудження нових для забезпечення незалежності своєї країни. Ядерна активність обернулася на сто вісімдесят градусів.

В Україні політичні еліти ще не готові були серйозно розглядати можливість розриву з Москвою, але наслідки Чорнобильської катастрофи стали нагальним питанням, тому антиядерні настрої не лише зміцніли з виборами 1990 року, але й продовжували розвиватися. У лютому 1990-го, в розпал виборчої кампанії у намаганні усунути чорнобильську проблему з політичного арсеналу «Руху», комуністичне керівництво України ініціювало рішення парламенту, який ще перебував під контролем комуністів, що передбачало закриття Чорнобильської АЕС до 1995 року. Влада також відмовилася зареєструвати «Зелений світ» як політичну партію і завадила її членам балотуватися в депутати.

Але ці відчайдушні кроки з усунення теми Чорнобиля з політичної арени ніяк не вплинули на результат виборів. Серед найпопулярніших виборчих гасел був слоган, який звинувачував компартію в Чорнобильській катастрофі і передбачав її кінець на цій ядерній станції: «Хай живе КПРС на Чорнобильській АЕС!». Три чверті листівок, випущених в Україні під час виборчої кампанії, говорили про Чорнобиль та екологію, які, здавалося, були важливішими для виборців, аніж питання економіки та соціальної справедливості. Більше ніж сотня депутатів, обраних до парламенту, приблизно чверть від загальної кількості, приєдналися до парламентської опозиції, відомої як «Народна рада», — приголомшливий удар для, здавалося б, всесильної партійної машини.

У квітні 1990 року четверту річницю Чорнобильської катастрофи «відзначили» мітингами в містах і селах біля всіх атомних електростанцій в Україні. До містечка Нетішина, поряд із Хмельницькою АЕС на Заході України, з’їхалося близько 5000 людей; у Рівному сусідньої області на демонстрацію вийшли близько 3000 — вони вимагали закрити атомні електростанції Хмельницького і Рівного, які були розташовані приблизно за 300 кілометрів одна від одної. Мітингарі, в основному місцеві, розмовляли українською мовою і несли транспаранти, що критикували партію та атакували переважно російський і російськомовний персонал цих двох електростанцій. Вони намагалися прорватися крізь ворота станції в Нетішині, але їх зупинили охоронці. Мітинг у Нетішині підтримали робітники одного з місцевих підприємств із виробництва бетону, які припинили постачання бетону для будівництва нового агрегату на станції у Хмельницькому. Ці працівники закликали інших робітників приєднатися до їхнього страйку. Службовці КДБ лише спостерігали і повідомляли партійним чиновникам у Києві про небезпеку масових виступів у Нетішині, якщо влада не погодиться закрити Хмельницьку АЕС.

Українська влада шукала компромісу. Влітку 1990 року новобраний парламент, продовжуючи тенденцію, розпочату його попередником щодо рішення закрити Чорнобильську АЕС, запровадив п’ятирічний мораторій на будівництво нових реакторів на українській землі. Верховна Рада також створила спеціальну комісію для вирішення проблем, пов’язаних із Чорнобильською катастрофою, і розслідування ролі московської та київської влади у приховуванні інформації про небезпеку, спричинену вибухом. Основних цілей екологічного руху було досягнуто. Попереду стояло непросте завдання знайти і мобілізувати обмежені ресурси для реабілітації людей і територій, що постраждали від катастрофи. Але провідні лідери масового руху, запущеного на політичну орбіту антиядерними настроями, викликаними Чорнобилем, тепер зосередили свою увагу на іншому напрямі.

У жовтні 1990-го «Рух» провів свій другий з’їзд у Києві. Раніше Івана Драча, котрий тепер став депутатом парламенту, обрали його лідером. «Рух» також змінив свою програму, виключивши зі своєї назви доповнення «за перебудову» і оголосивши незалежність України своєю головною метою. Екологічний сегмент програми зазнав мінімальних змін, але не лише екологія змусила людей мобілізуватися для масових виступів.

Завдяки політичним свободам, які були здобуті під прапором екологічної мобілізації, нові політичні лідери змогли відкрито поставити питання здобуття незалежності своєї республіки. Ударна хвиля Чорнобиля готувалася зруйнувати самі підвалини