Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

Глава 20

Мирний атом

Теплого літнього ранку 24 серпня 1991 року біля будівлі українського парламенту в центрі Києва зібралася багатотисячна юрба. Була субота, і багато киян, котрі в інші дні були б на роботі, мітингували. До столиці з’їхалися й люди майже з усіх куточків України. Вони тримали в руках плакати, на яких було написано: «Геть КПРС!», «Україна виходить із СРСР!» та «Ні — фашистському Союзу!»

Кількома днями раніше, 19 серпня, партійна верхівка в Москві на чолі з главою КДБ Володимиром Крючковим скинули з посади Михайла Горбачова і створили Державний комітет із надзвичайного стану, який прагнув скасувати демократичні реформи радянського президента. Заколотники заблокували Горбачова в його літній резиденції у Криму, але не змогли заарештувати свого політичного суперника, харизматичного президента Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки Бориса Єльцина, котрий мобілізував москвичів на захист демократичних свобод. Військові відмовилися придушувати масові виступи, і до вечора 22 серпня переворот зазнав краху. Переможець Єльцин повернув Горбачова до Москви, але відмовився віддавати йому повноваження, які здобув під час протистояння заколоту. Він змусив Горбачова, котрий усе ще перебував у шоковому стані, звільнити своїх силових міністрів і призначити тих, кого рекомендував Єльцин. Останній також заборонив діяльність останнього бастіону влади Горбачова — Комуністичну партію.

Дії Єльцина зробили його найвпливовішою постаттю Москви. Українська партійна еліта занепокоїлася, а керівники опозиційних сил у республіці стурбувалися можливістю повторного перевороту з боку прихильників старого Союзу. Та жодній із груп не подобалася ідея залишатися під контролем Москви. Як і щодо Чорнобильської катастрофи, влада й опозиція знайшли спільного ворога в Москві, хоча вони й не змогли домовитися про те, чи стати тепер на шлях автономії чи незалежності. Якби перемогли прихильники автономії, вони б отримали певний контроль над ситуацією на місці, однак усе одно залишилися б частиною радянської системи; натомість незалежність означала б повний розрив із Радянським Союзом. Прихильники «Руху» виступали за незалежність, а партійна еліта вагалася. Кияни, рухівські активісти й інші прихильники демократичних реформ, котрі зібралися під стінами українського парламенту вранці 24 серпня, вимагали від комуністичної більшості в парламенті оголосити цілковиту незалежність від Москви. Вони ставали все наполегливішими і вимагали покарання для української комуністичної еліти, яка схвалила переворот, замість того, щоб підтримати Єльцина.

Коли напруга біля будівлі Верховної Ради зросла до краю, спікер парламенту Леонід Кравчук, котрий зазнав нищивної критики за свою пасивність під час перевороту, надав слово сорокадев’ятирічному письменнику і рухівському активісту Володимирові Яворівському, голові парламентської комісії з наслідків Чорнобильської катастрофи. Раніше ж лідери «Народної ради», демократичної опозиції в контрольованому комуністами парламенті, подали Кравчуку низку законопроектів, підготовлених для голосування. Серед них була й Декларація про незалежність України, написана Левком Лук’яненком, дисидентом, котрий провів двадцять п’ять років у каральній системі ГУЛАГу та внутрішньому засланні. Депутати-комуністи заявили, що навіть не бачили її проект, і відмовилися його обговорювати. Яворівський вирішив використати надану йому Кравчуком можливість виступу для прочитання тексту Декларації.

Він розпочав зі заклику до єдності: «Шановні депутати, шановні гості, дорогий наш український народе! Скажімо, що це не мить помсти, а мить правди. Скажімо, що ті, хто зібрався тут, не є переможцями і переможеними, бо насправді ми всі були переможеними. Це наш шанс залишити всі ці суперечки позаду». Потім він прочитав проект Декларації з її ключовим положенням: «Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто оголошує незалежність України та створення незалежної української держави — України». Це стало шоком для багатьох членів комуністичної більшості. Однак вони не стали бунтувати і не протестували, а попросили перерву для консультацій. Коли ж вони повернулися до зали, то вже були готові підтримати пропозицію Яворівського. Кравчук поставив питання незалежності на голосування. Результат був приголомшливим: 346 депутатів проголосували «за», лише двоє — «проти» і п’ятеро утрималися. Після проведення референдуму, призначеного на 1 грудня 1991 року, Україна, друга за величиною радянська республіка після Росії та батьківщина Чорнобильської АЕС, зможе стати суверенною країною.

Левко Лук’яненко, автор Декларації, пізніше стверджував, що честь стати першим; хто прочитав її у парламенті, надали Яворівському, позаяк Кравчук, котрий прагнув позитивного голосування, вважав, що Яворівський, котрий був членом Комуністичної партії до 1990 року, мав більше шансів переконати комуністичну більшість. «Лук’яненко для них був націоналістом, двічі засудженим рецидивістом, — пояснив Лук’яненко, згадуючи прохання, яке йому передали наближені до Кравчука люди. — Комуністи полювали на націоналістів і ув’язнювали їх; вони бачили в націоналістові Лук’яненку ворога, тоді як Яворівський був близький більшості. Якщо б Лук’яненко прочитав цей акт, то багато комуністів могли й не проголосувати за нього, але вони побачили в Яворівському свого, і конституційної більшості можна було досягнути швидше». Кравчук пізніше заперечував, що віддав перевагу Яворівському, а не Лук’яненку з політичних міркувань, але так чи інакше, до мікрофона першим дістався Яворівський.

*

Письменник-активіст Володимир Яворівський уперше з’явився на українській політичній сцені восени 1989 року як один з організаторів першого з’їзду «Руху». Навесні 1990-го він балотувався на виборах до українського парламенту з програмою викриття шкоди, заподіяної Україні Чорнобильською катастрофою.

До квітня 1986 року Яворівський не виступав проти атомної енергетики. Раніше він позитивно ставився до її впровадження в Україні і навіть опублікував роман «Ланцюгова реакція» (1978), у якому вважав будівництво Чорнобильської атомної електростанції тріумфом наукового прогресу й ознакою вступу України в сучасну епоху. Він відкидав занепокоєння щодо ядерної енергетики, що ґрунтувалися на атомних бомбардуваннях Хіросіми і Нагасакі, стверджуючи, що лише в капіталістичному світі є підстави для такого неспокою. Як і низка інших українських письменників, зокрема і лідер «Руху» Іван Драч, Яворівський розпочав свою еволюцію від ентузіаста ядерної енергетики до антиядерного активіста після того, як сталася катастрофа. Для написання роману «Марія з полином в кінці століття» (1987) Яворівський провів понад два місяці символічного покаяння в Чорнобильській зоні відчуження, і збагнув ідею особистої відповідальності людини за свої дії. Яворівський наголошував у новому романі, що індивід відповідає за свої дії перед родиною, рідною землею і, зрештою, перед народом. Олесь Гончар, найвідоміший на той час український письменник, після публікації цієї книжки написав Яворівському: «Вашими словами Україна звернулася до світу своїм болем і сподіваннями від Чорнобильської епохи».

Опинившись у парламенті, Яворівський зосередився на чорнобильському питанні та став головою парламентської Чорнобильської комісії, створеної з його ініціативи. Комісія дослідила роль української партійної й урядової еліти у приховуванні правди про масштаби катастрофи і шкоду, яку вона заподіяла населенню. КДБ, яке раніше брало участь у приховуванні інформації, тепер звітувало Яворівському