Читати книгу - "Ключі Марії"

легенди. Як і легендарна страта Жанни д’Арк, яка начебто виявилася інсценізацією. Мене цікавила епоха хрестових походів і участі в них українських лицарів.

— Добре, — кивнув Вальтер. — Ваші зацікавлення нас менше хвилюють. Росіян вони теж не цікавлять. Вони, як і ми, прикладають немалих зусиль, щоб розшукати Діву. Навіть розставили радіомаяки, які повинні реагувати на її магнітне чи то пак іонізуюче поле. А ви, як нам уже відомо, отримали від них цілком конкретне завдання: з’ясувати, коли й де вона може з’явитися знову. Чи не так?

— Так, але на відміну від них, я не ставився до цього так поважно. Я не зачаровуюся фантасмагоріями. Я вдавав, що справді занурився у джерела і відтягував час. Але, розуміючи, що рано чи пізно вони вимагатимуть результат дослідження, вирішив тікати.

— Від нас, пане професоре, вам утекти не вдасться, — промовив Вальтер. — Ми хочемо, щоб ви продовжили ваші досліди. На чому ви зупинилися?

— На рукописі Ольгерда, який описав появу Діви на Святій землі.

— Ви маєте цей рукопис?

— Так.

— Освальде, зробіть копію і перекладіть для нас.

— Гаразд, — відказав Освальд.

— Ми спробуємо паралельно заглибитися в цей рукопис, — продовжив Вальтер.

— Пане професоре, — втрутився Ріхард Ярий. — У Львові вами займався полковник НКВС Ваврик. Після вашої втечі чекісти його арештували. Однак нашій розвідці вдалося викрасти полковника з в’язниці, перш ніж його б етапували на Схід. Зараз він у нас і готується свідчити.

— Перепрошую, — перебив, тамуючи збентеження, Курилас. — Де у вас?

— Поки що у Львові. Днями його доправлять сюди, в краківську філію Аненербе. Він погодився на співпрацю з нами. Поки що його розпитували в загальних рисах. І те, що він розповідає, дуже цікаве. Він підтвердив, що ви сумнівалися в існуванні Діви. Однак він вважає, що ви щось недоговорюєте. Він переконаний, що дівчина, яка провідала вас, і була тією Дівою, яку всі ми розшукуємо.

— Я вже йому все пояснив. То була студентка, націоналістка, а не жодна Діва.

Професор намагався не зрадити хвилювання і говорив якомога буденним тоном.

— Так, він це теж розповів, — сказав Карл. — Однак такої студентки в університеті не знайдено.

— Це й не дивно, бо словесний портрет, яким оперував полковник, доволі приблизний, — не здавався Курилас.

Карл усміхнувся, вийняв з кишені знимку і поклав її перед професором. На знимці була Арета і ще двоє чоловіків.

— Упізнали? — запитав Карл. — Це ж вона? Арета! В колі працівників «Краківських Вістей».

Курилас гарячково шукав відповідь і, щоб затягнути час, узяв знимку та став її уважно розглядати, скинувши окуляри. Викручуватись не було сенсу.

— Так, це та дівчина, яка до мене приходила. Як, ви кажете, вона називається?

— Арета. Вона вам не назвалася? — здивувався Ріхард

— Ні... Більше я її не бачив.

— Однак вона мусить бути десь тут, — сказав Вальтер. — Рано чи пізно вона на вас вийде. Вірите ви в неї чи не вірите — ваше завдання повідомити нас про її появу. Адже вона нізащо не схоче, щоб її знайшли.

Він натиснув на столі дзвоник, і до кабінету увійшов лакей з тацею, на якій парувала кава. Всі мовчки чекали, коли лакей поставить перед кожним горнятко і вийде. Відтак Ріхард нахилився вперед і промовив:

— Вас повинні були попередити, пане професоре, що не варто приховувати від нас що-небудь. Ви й далі наполягатимете, що ця особа, — він тицьнув пальцем на знимку, — переконувала вас лише в тому, щоб ви припинили викладати в університеті?

Богдан відчув, як його приперли до глухої стіни, і врешті здався.

— Ні, я не буду наполягати. Але зрозумійте мене. Я до її слів ставився, як до чистої маячні. Я науковець, а не фантаст. І ані краплі не вірю в цю вашу Діву. Я взагалі думав, що її підіслав НКВС, щоб перевірити мене. Ваврікові я не признався, що вона вимагала припинити мої дослідження, бо не хотів їй зашкодити. Може, вона тиха божевільна... Хто його зна.

— Ця ваша тиха божевільна, тікаючи на Захід, скрутила голови кільком совєтським прикордонникам. Голіруч! — вигукнув роздратовано Ріхард. — З опису тих, що врятувалися, вона була схожа на Арету. Нам про це оповів полковник. Вам є чого остерігатися, пане професоре. Тут уже ваше життя в небезпеці. Ось, полюбуйтеся!

Розділ 73

Ормос, листопад 2019. Бісмарк не хоче і не може спати. Є речі, важливіші за сон

У цей вечір сонце, здавалося, вирішило швидше скотитися за горизонт. Може, у нього там було призначено термінове побачення?! Або це враження виникло в Олега через те, що від збудження і нервування, з якими він поспіхом штовхав до наплічника передачу Польському від його київської рідні і товстий конверт, він перестав стежити за часом. А час іде і летить, навіть як за ним не стежиш. Коли вийшли на вулицю, Бісмарк був готовий стартанути спортивним кроком за Елефтерією, але вона забарилася на порозі, причиняючи, але не замикаючи на ключ двері будинку. А потім дрібними, обережними кроками повернула ліворуч, туди, куди її кручена вулиця піднімалася. Олег обігнав її на кілька метрів, але зупинився, почекав і далі вже, перемагаючи бажання якомога швидше дістатися до будинку Польського, супроводжував її, як онук супроводжує вулицею стареньку бабусю.

Роздратування не могло не датися взнаки. «Вона ж здорова, неважливо, скільки їй років. — Думав він на ходу. — Чому вони так повільно ходять? — Зиркнув скоса на Елефтерію і, побачивши її спокійний і навіть задоволений вираз обличчя, заспокоївся. — Це національний характер, — зрозумів. — Нікуди не поспішає. Вони не спринтери, вони стаєри. Тому живуть спокійно і довго».

Уявив собі, що ось так, не поспішаючи, їм доведеться йти, може, пів години або більше, а на той час під небом запанує глуха ніч і стане ще темніше. Темніше і небезпечніше, адже йдуть вони узбіччям кривої дороги, і який-небудь водій, що дуже поспішає додому, може їх просто не помітити.

Попереду заблимав яскравий рятівний вуличний ліхтар, і Бісмаркові захотілося дійти до нього якомога швидше. Захотілося стати видимим, надто, що знизу долинув рев мотора якогось місцевого Шумахера.

Коли вони вже ввійшли в світлове поле ліхтаря, Елефтерія показала рукою на коричневий кам’яний паркан, що з’явився за плавним вигином дороги. За ним стояв будиночок, фасадна стінка якого була оздоблена таким самим коричневим камінням. Перед парканом на короткому хіднику з бетонних плиток, стояв зелений сміттєвий бак.

— Edo zei! (Тут він живе!) — Сказала вона і трохи прискорила кроки.

Хвіртка була в самому кінці паркану, а кам’яна стіна з вікнами, яку Олег подумки назвав фасадною, такою, насправді, не була. Вхід до будинку розмістився перед круглим майданчиком, вистеленим камінням, здаля від краю дороги. З цього майданчика можна було милуватися Ормоською затокою.

До важких дерев’яних дверей півтораповерхового будинку з округлою терасою, що притулилася праворуч на рівні даху, вели дві сходинки теж округлого і широкого кам’яного ґанку. Будинок, побудований зі смаком і, мабуть, не без участі