Читати книгу - "Ми проти вас"

в голові… навіть не знати, чи це через тебе… — робить спробу Рамона, але вона сама бачить, що хлопець знає, що вона каже неправду.

— Вони залишили тут своє пиво. Не хочуть пити з такими, як я, — шепоче Беньї.

Слова — ніби сухі галузки, тріскають при найменшому натиску. Рамона зітхає.

— Беньяміне, сталося багато всього й нараз. Жінка-тренер, ті прокляті політики, спонсори, які лізуть до роботи клубу… люди нервуються. Усе змінюється. Вони не ненавидять ТЕБЕ… вони просто… людям просто потрібно трохи часу, щоб усе перетравити.

— Вони ненавидять мене, — виправляє її Беньї.

Склянкою віскі Рамона чухає підборіддя.

— Беньяміне, Теему і хлопці вважали тебе одним зі своїх. Це все ускладнює. Можливо, хтось із них думав… я не знаю… вони думали, що такі речі побачиш хіба що по телевізору. Що такі хлопи… ну, що такі живуть у великих містах і… знаєш… одягаються в певному стилі. Вони тут провели все життя і вважали це само собою зрозумілим, що таку людину зразу впізнаєш. А ти був… таким, як вони. Вони пили з тобою, ви разом билися, вони вигукували твоє ім’я з трибуни. Ти був символом того, що один із них може вести за собою цю команду, це місто… коли вони мали відчуття, що всі інші паскуди виступлять проти них. Ти був їхнім піднятим середнім пальцем. Ти був бандитом, який показав, що не обов’язково пристосовуватися, що однаково можна здобути перемогу, що ми — серед цих лісів — можемо дати жару всім, хто спробує нас зачепити.

— Я не хочу… я нікого не просив перейматися… я просто хочу, щоб усе було як завжди.

Після цього Рамона хапає Беньї за голову, міцно, обома руками. Аж йому здається, що в нього відваляться вуха. І гиркає:

— Хлопче, нема нічого, через що ти мав би просити пробачення. Чуєш мене? НІЧОГО! Я не захищаю НІКОГО з тих, хто сьогодні ввечері вийшов за двері. Я лише кажу, що… світ швидко крутиться. Не суди нас надто суворо, коли ми… ну… ти просто не суди надто суворо. Усе змінюється з такою клятою швидкістю, хтось із нас, можливо, просто не встигає. Ми тут чуємо балачки про «квоти» то тут, то там, ну і, зрозуміло, починаєш замислюватися: коли ж надійде наша черга? Коли ми отримаємо квоту? Хлопче, я нікого не захищаю, я просто кажу, що частині наших людей здається, наче їх атакують з усіх боків. Що всі їм кажуть, ніби вони живуть неправильно. Ніхто не хоче, щоб його примушували до змін.

— Я ж нікого, бляха, не примушую… я просто хочу, щоб усе, блять, було як завжди!

Рамона відпускає його голову. Зітхає. Наливає ще випивки.

— Я знаю, хлопче. Уже як є, так є. Просто нам треба знайти нове «як завжди». Люди бувають двох видів: одним потрібно більше часу, іншим потрібно більше розуміння. Другий вид уже втрачений, але нам, мабуть, треба почекати й поглянути, скільки залишилось тих, хто належить до першого, перед тим як почнемо щось вбивати їм у голови.

Беньї уникає Рамониного погляду.

— Ти теж розчарована в мені?

Рамона регоче і закашлюється димом.

— Я? Через те що ти хочеш спати з хлопами? Шибенику мій любий, ти мені завжди подобався. І я бажаю тобі щасливого життя. Можу хіба поспівчувати, якщо хочеться тобі водитися з хлопами, бо одне скажу напевне: з хлопами щастя не знайдеш. Від них, бляха, чекай хіба клопоту.

38

«Матч»

Настає день хокейного матчу. «Бйорнстад-Хокей» проти «Гед-Хокею». В інших регіонах країни навіть не знають про нього, всім байдуже. Але тут цим переймається кожен.

Є люди, які не можуть зрозуміти того, чого не довелося пережити самим. Для переважної більшості населення Землі життя минає з переконанням, що хокейний матч — це просто хокейний матч. Що це якась сміховинна маленька гра. Що вона нічого не означає.

Їм пощастило. Вони не мусять відчувати те, що довелося пережити нам.

* * *

На що ми здатні заради своєї сім’ї? А на що не здатні?

У Кабана ніколи не було візитних карток, але якби довелося їх зробити, на них було б написано чотири пункти: «Хокеїст. Автомеханік. Батько трьох дітей. Чоловік Анн-Катрін». У його голові Анн-Катрін продовжує співати, вона танцює, стоячи на його ногах, і він ніколи не дозволить їй зникнути. Кабан закінчує роботу в автосервісі, як і будь-якого звичайного дня, хоча звичайних днів уже не буде. Зайшовши додому, бачить, що Бубу, його старший син, миє посуд. Це Бубу поїхав у похоронне бюро й організував усе, що стосувалося кремації та прощальної церемонії. Потім він узявся за інші справи. На столі стоїть приготована їжа, молодші сестри вже вечеряють, Бубу поприбирав і заклав прання. Зробив усе, що завжди робила мама. Сідаючи за стіл, Кабан відчуває, як судомить у горлі, але не можна показувати малим, що його розриває на шматки. І він каже Бубу:

— Тобі треба їхати на матч.

Бубу шепоче:

— Мені ще залишилося… у мене ще прання і…

— «Гаррі Поттер»! — верещить наймолодша сестричка, хоч середуща зацитькує її.

— Так, сьогодні ввечері я почитаю «Гаррі Поттера». Як і завжди, — обіцяє Бубу, кліпаючи й нахиливши голову до мийки.

Кабан жує, не відводячи погляду від тарілки.

— Смачно. Дуже смачно.

— Дякую, — шепоче Бубу.

Вони мовчать, аж поки молодші сестри не йдуть чистити зуби. Тоді Кабан встає, сам миє свою тарілку й обіймає Бубу, кажучи йому на вухо:

— Сьогодні я сам можу почитати їм того клятого «Баррі Тоттера». Треба й мені навчитися. Чуєш, що я сказав?

Бубу мовчки киває. Кабан тримає сина за щоки і каже:

— Ми з тобою мусимо це пережити, бо мама ніколи нам не пробачить, якщо не дамо ради. А тепер їдь і зіграй свій матч, тому що мама буде дивитися на тебе, де б вона зараз не була, і ні Бог, ні ангели, чи хто там іще, не завадять їй сьогодні дивитися перший матч свого старшого сина в основній команді «Бйорнстад-Хокею»!

Бубу збирає свою сумку. Коли він виходить за двері, Кабан думає, що молодші діти будуть умовляти, аби вони теж поїхали. Але ні. Сестрички, взявши хокейні ключки з тенісним м’ячиком, стоять на сходах і запитують:

— Тату, хочеш пограти?

Кабан дивиться, як його старший син вирушає на свій перший матч в основній команді, а тоді йде грати в гараж разом із двома молодшими дітьми. Вони годинами стараються, обливаються потом і ганяються за