Читати книгу - "Якщо кров тече"

182
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 89 90 91 ... 107
Перейти на сторінку:
рацію, коли казав про період перед початком писання роману. То справді хороший час, бо все, що ти бачив або чув, можна вкинути на жорна. Усе придатне. Мозок може побудувати місто, перепланувати його, а тоді зрівняти з землею, поки ти миєшся в душі або дзюриш. Але варто почати — і все змінюється. Кожна написана сцена, кожне слово дедалі сильніше обмежують подальші варіанти. Нарешті, ти перетворюєшся на корову, що тюпає собі глухим і вузьким проходом, тюпає до…

— Ні-ні, все зовсім не так, — сказав він, знову сполошившись від звуку власного голосу. — Геть не так.

10

У лісовій гущині темрява приходила швидко. Дрю про­йшовся будиночком і повмикав лампи (загалом чотири, кожна на відтінок жахливіша, ніж попередня), а тоді взявся за автовідповідач. Він двічі прослухав повідомлення мертвого батька, його прекрасного татка, котрий, наскільки Дрю міг пригадати, ніколи не сказав синам лихого слова й не здіймав на них руки (лихі слова й здіймання рук були материною парафією). Неправильно стирати його, але оскільки в татовому столі не було запасної касети, наказ генерала Люсі не залишав вибору. Його запис був стислий і діловий: «Це Дрю. Будь ласка, залиште своє повідомлення».

Розібравшись із цим, він одягнув легку куртку й ви­йшов посидіти на ґанку та подивитися на зірки. Його завжди приголомшувало те, скільки можна побачити, коли заїдеш трохи далі від світлового забруднення навіть такого малого містечка, як Фалмут. Бог розлив небом кухоль світла, а за тим світлом криється віч­ність. Загадковість такої безкрайньої дійсності перевершувала здатність до розуміння. Подував вітер, від чого сосни зітхали на сумні лади, і Дрю почувався дуже самотнім і дуже маленьким. Тілом пробіг дрижачок, і чоловік повернувся всередину, вирішивши розпалити пробний вогник у грубці, просто щоб переконатися, що вона не заповнить будинок димом.

Обабіч каміна стояли ящики. В одному лежала лучина, мабуть, принесена Старим Біллом разом з останньою ношею дров, що він їх поскладав під ґанком. В іншому лежали іграшки.

Дрю став на одне коліно й перебрав їх. Тарілочка-фрисбі, яку він неясно пам’ятав: вони з Люсі й дітьми грали вчотирьох на подвір’ї і сміялися щоразу, як хтось закидав ту тарілочку в чагарі й мусив туди по неї лізти. Стретч Армстронг, колись, мабуть, Брендонів, і Барбі (з непристойно оголеним верхом), що явно належала Стейсі. Але інших речей він або не пам’ятав, або взагалі ніколи раніше не бачив. Одноокий м’який ведмедик. Колода карт «Уно». Розсип бейсбольних карток. Гра «Передай свиню». Дзиґа, обсаджена по колу мавпочками в бейсбольних рукавицях, — коли він розкрутив її й відпустив, дзиґа нетверезо похиталася підлогою й насвисті­ла мотив «Поведи мене на бейсбол». Вона йому не сподобалася. Коли дзиґа крутилася, мавпи махали рукавицями вгору і вниз, ніби гукаючи на допомогу, а коли сповільнювалася, то мелодія починала звучати зловісно.

Перш ніж сягати на дно ящика, він подивився на годинник і побачив, що вже чверть на дев’яту, тож подзвонив Люсі. Перепросив за те, що спізнився, сказавши, що загрався з ящиком іграшок.

— Здається, впізнав серед них старого Бренового Стретч Армстронга…

Люсі застогнала.

— Господи, як я його ненавиділа. Він так дивно тхнув.

— Пам’ятаю. Я впізнав ще кілька штук, але про деякі можу заприсягтися, що бачу їх уперше. «Передай свиню»?

— Передай кого? — засміялася вона.

— Це назва дитячої гри. А дзиґа з мавпами? Грає мелодію «Поведи мене на бейсбол».

— Ні… Ой, зажди — три чи чотири роки тому ми зда­вали хатинку родині на прізвище Пірсон, пам’ятаєш?

— Туманно.

Він зовсім не пам’ятав. Якщо це було три роки тому, він, певно, з головою занурився в «Містечко на пагорбі». Зв’язав собі ним руки й ноги. Встромив кляп. Такий літературний садомазохізм.

— У них був малий років шести-семи. Якісь іграшки можуть бути його.

— Дивно, що він про них не згадав, — сказав Дрю.

Він дивився на ведмежатко, котре мало такий обтер­тий вигляд, що з’являється в іграшок, яких часто і палко обіймають.

— Хочеш поговорити з Брендоном? Він тут.

— Аякже.

— Привіт, тату! — сказав Брен. — Уже дописав книжку?

— Дуже смішно. Завтра починаю.

— Як там у лісі? Добре?

Дрю озирнувся. Лампи й горішнє освітлення надали великій кімнаті затишку. Навіть жахливі відтінки абажурів здавалися непоганими. І якщо труба грубки не забита, то невеликий вогонь у ній пом’якшить прохолоду.

— Так, — сказав він. — Добре.

Так і було. Він почувався в безпеці. А ще вагітним, готовим луснути. Він не мав страху перед завтрашнім початком, а тільки нетерпляче очікування. Був упевнений, що слова з нього аж поллються.

Грубка робила своє діло добре, труба була чиста, а витяг сильний. Коли вогник догорів до жаринок, Дрю постелив у королівській спальні (жарт: у кімнаті майже не було де розвернутися) простирадла й ковдри, котрі лиш легенько пахнули залежаними. О десятій він заліз під ковдру й лежав, дивлячись у темну стелю, слухаючи, як вітер зітхає в піддашшях. Він подумав про Старого Білла, що вбив себе на подвір’ї, але недовго і без страху чи переляку. Обдумуючи останні хвилини доглядача — притиснуте до підборіддя сталеве кільце, останнє побачене, останні удари серця й думки, — він відчув щось дуже схоже на своє раніше почуття, викликане видом складних і екстравагантних розсипів Молочного Шляху. Дійсність глибока й далека. Вона ховає в собі немало таємниць і тягнеться у вічність.

11

Наступного ранку він прокинувся рано. Поснідав, тоді зателефонував Люсі. Вона виряджала дітей до школи — сварила Стейсі, бо та не доробила домашні завдання, казала Бренові, що він залишив рюкзак у вітальні, — тож їхня розмова була вимушено коротка. Попрощавшись, Дрю вдягнув куртку й спустився до струмка. Дерева на іншому березі котрогось року трохи вирубали на дрова, відкривши шикарний вид на ліс, що хвилями відступав у далечінь. Небо поволі й невпинно блакитнішало. Він простояв там майже десять хвилин, насолоджуючись скромною красою світу навколо й намагаючись очистити думки. Підготувати мозок.

Кожного семестру він викладав блок сучасної американської та сучасної британської літератури, але через те, що він мав опубліковані твори (і то не абиде, а в «Нью-­Йоркері»), його основною темою було викладання письмен­ницької майстерності. Він починав кожен курс і семінар з розмови про творчий процес. Говорив студентам, що так само, як більшість людей мають певний ритуал, який виконують перед сном, важливо мати інший ритуал, який готуватиме їх до щоденного робочого сеансу. Наче серія пасів руками, котру проводить гіпнотизер, коли готує свій об’єкт до входу в транс.

— Написання художньої прози або поезії порівнювали з мріянням, — казав він своїм студентам, — але мені це здається не зовсім точним. Думаю, це більше схоже на гіпноз. Що більше ви ритуалізуєте підготовку, то легше ввійдете в той стан.

І він був вірний своїм заповідям. Повернувшись до хатинки, поставив варитися каву. За ранок він вип’є дві чашки чорної та міцної. Чекаючи, поки вона дозріє, він випив вітаміни й почистив зуби. Хтось із наймачів пересунув татів письмовий стіл під сходи, і Дрю вирішив залишити його там. Мабуть, це дивне місце для роботи, але

1 ... 89 90 91 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якщо кров тече», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Якщо кров тече"