Читати книгу - "Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен"

Це зробив Лаврентьєв. Він був напочатку як стратег із штабом, але без армії. Він набирав, навчав свою армію на ходу, під час походу в пустині.

Він втручається в усе, забігши закурений, стомлений у бурову, він зараз же сам хапається за штуцерний кран фонтанного апарата.

І цей штуцерний кран – справа його рук, зроблений по його рисунках, цю ідею він вивіз з Америки.

У його феноменальній пам'яті, здається, зберігаються всі глибини всіх бурових, усі характеристики неокомських, аптських, альбських, сеноманських і сенон-туринських верств,[222] просвердлених на кожній буровій, поряд з тим фактом, що в такому то робітничому комунальникові попсувався водопровід, і з тим, що в театрального швейцара одросла борода, яку треба зголити, щоб не лякав глядачів.

Нестійким людям здається, що він не терпить заперечень, аж от м'який, тихий, рахманний інженер по експлуатації Кокушкін не піддається, вислухує досить неприємні речі, а далі рівним голосом уп'яте повторює, що газ з нуль два вигідніше одвести на таку то свердловину, щоб там побільшити тиснення, Лаврентьєв схоплюється, очі його вергнуть блискавки і от він погоджується.

Замість розбирати вишки, він «кочує» їх на нове місце.

Американці розбирають сталеві вишки й збирають їх на новім місці. Але цей американський метод для Лаврентьєва недосить американський.

Розбирати й збирати сталеву башту – історія довгенька.

Лаврентьєв підрахував, що він виграє чотири дні на кожній башті, і цього для нього було досить.

Під башту в сорок метрів увишки підладжуються полозки. У башту запрягаються трактори, верблюди, коні – всі тяглові засоби промисла. Вона суне степом як триніг марсіаніна. Це нові кочовники в стародавньому степу.

Так дивовижним способом степ, переставши бути кочовим, знову стає кочовим, тільки й це слово поряд з тисячею інших набуває в нас нового значення, нечуваного на старій землі.

Але, звичайно, куди більше дивних речей, ніж сам Лаврентьєв, зробили знайдені й зроблені ним люди.

І все ж таки він втручається в усе, все пробує. І раптом зауваживши, що шкалу крана на фонтанному пристрої поставлено догори ногами, пише телефонограму, несе її, переступаючи ногами через незчисленні труби газо-нафто-водо-проводу, і, зненацька спинившись, береться вираховувати раціональніший розполіг труб.

Він запровадив скрізь коловоротне буріння, навчив наварювати долота побєдитом [223] і вакаром, сам недосвідчений у наварці, поспішаючи, обпікаючись, порався коло наварки, він знав, що завтра наварку зроблять краще, чистіше його ж робітники, але чекати до завтра він не має сили.

Коли в Искине пускають скважину або цементують десь за двіста шістдесят кілометрів у Кос Чагилі, він не може всидіти в своєму ойл сіті і появляється там, щоб бути при пускові. Це добре, але він виходить з бурової весь у цементі чи в нафті, замість спати влаштовується виробничу нараду, і він пробує виспатись у машині, але спати не можна, машина двигтить, дзвенить, підстрибує вгору, стукає об горби, і він, добувши олівця, нетерпляче підраховує, за скільки днів буде готовий нафтопровід до Кос Чагила.

На Кос Чагилі багато нафти, і вся вона на засувках. Везти її ніяк.

Кос Чагил – це улюблена дитина Лаврентьєва, він почав існувати при ньому. До того часу існували тільки величезні сори потойбіч незчисленних барханів чудесної ріки Емби.

VII

Червона Голова. Зустріч ворогів серед пустині. Як фаланга ловить мух. Дочка Франція. Їзда без ліхтарів. Город на острові. Їзда по дну ріки. Шофери колихають босими ногами в прохолодній воді.

Одного прекрасного дня до польового геолога Аврова приїхав на доброїздному коні старий дід і зажадав, щоб його справили до директора тресту. Це був Бишим Кизил Бас (Червона Голова), але він був уже сивий, як вовк, довга, широка, рясна борода показувала, що він був дуже старий віком – у казаків борода росте дуже помалу й потроху.

Польовий геолог Авров сидів на ящику серед кибитки.[224] На другому ящику перед ним лежали розрізи свердловин, він вивчав їх, міркуючи, в якому напрямі ідуть угору крейдяні нашарування.

Геолог Авров – колишній ворог геолога Пермякова. Присадкуватий, кремезний сибіряк, він насуплював низькі чорні брови, схиляючись над рисунками. Син професіонального мисливця, сам злий мисливець, він почав вивчати геологію, вештаючись, блукаючи в середньоазіатських горах. Заблукавши в проваллі, він десь на третій день знаходив дорогу додому, стежачи за кривулями стародавніх прошарків, вивчаючи зерно й колір скал, що вилазили спід землі. Далі він учився в Ленінграді і працював вантажником на вокзалі. Вугільною брилою йому одтяло великий палець лівої руки – той куций недорубок пальця тепер лежав на рисунку, правою рукою він механічно одганяв з потилиці мух.

У спорі з Пермяковим він обстоював погляди старих геологів, Пермякова він тоді уважав за легковажного верхоума.

Якось вони їхали удвох на легковій машині, мовчки, дивлячись різно у праве і в ліве вікно. Путь була довга; оком геолога оцінюючи ґрунтові підняття удовж дороги, вони достеменно забули один про одного.

Засичала задня шина, випускаючи повітря, машина спинилась, Авров і Пермяков водночас вистрибнули на різні двері, щоб підійти до аварійної шини. Вони зійшлися за автомашиною. І раптом Авров побачив Пермякова, а Пермяков побачив Аврова. На обличчі Аврова зайшов стриманий подив, він зовсім забув, що їхав в одній машині з ворогом, він був уражений, як громом, цією несподіваною зустріччю в пустині. Такий самий подив він побачив на обличчі Пермякова. Вони офіціально привіталися і потім, як по команді, повернулися назад, шукаючи очима машину суперника. Авров дивився, де машина Пермякова, Пермяков не міг добрати, де ділась машина Аврова.

Вони обоє враз утямили, що їхали вкупі, на одній машині, що сиділи поруч. Перший посміхнувся Пермяков, вони підійшли один до одного, міцно стиснули руки, почався дружній, спокійний спір.

Червона Голова увійшов у кибитку, Авров не почув його ходи. Червона Голова тихо засміявся і хотів був ляснути геолога по плечу – геолог знав і любив казакську мову, його знали й любили казаки, та раптом старий забачив німу сцену, що відбувалася на плечі геолога.

Права рука механічно відганяла мух від потилиці, вони сідали перепочити на плечі і тут на них чигала здоровенна фаланга. Упіймавши муху, вона похапцем жувала її тут же на плечі і націлялась на нову.

Червона Голова з цікавістю дивився на цю сцену. Нарешті, на третій мусі йому набридло чекати, і він забалакав до Аврова. Авров давно знав Бишим Кизил Баса.

Колись раніше Кизил Бас був великий джигіт, тобто по прикаспійській уяві