Читати книгу - "Останній страх, Алекс Фінлі"

Це кінець. Мет зрозумів усе з виразу його обличчя.

— Я хочу, щоб ти помер із думкою, що твій брат до кінця своїх днів гнитиме у в’язниці. І що увесь світ дізнається, що ти порішив усю свою родину заради страхового полісу. І що ти вбив мого сина.

Він знову хотів вийти сухим із води. Сказати, що Мет із Дені найняли кілера заради грошей. Сказати, що Мет увірвався до будинку і напав на Кайла і що Ной змушений був убити Мета для самозахисту.

Хай йому чорт! Не сьогодні!

Мет пригадав прийоми з американського футболу, що його брат виконував у нього на очах сотні разів, пригнув голову і кинувся на Ноя, нижче дула гвинтівки, охопив його за талію обома руками і повалив на землю. Мет упав на нього, почав гамселити кулаками, лупцювати по обличчю, а Ной вчепився у нього нігтями, пручався як міг. Коли Ной затих, Мет підвівся.

Ной, відпльовуючись від крові, пробурмотів щось нерозбірливе.

Мет схопив на полиці мармурову підставку для книг. Згадав Шарлот на березі струмка. Подумав, як вона, ще жива, боролася за своє життя — так само, як змушений зараз боротися Дені. Згадав батька, матір, сестру і молодшого братика. Підняв над головою мармуровий блок, замахнувся.

— Мете, ні! — пролунав різкий голос у нього за спиною.

Він озирнувся і побачив агентку Келлер, кількох місцевих поліцейських у неї за спиною. Один із них підняв гвинтівку.

— Не треба цього робити, Мете!

— Він забрав у мене все, — схлипнув Мет.

— Ми знаємо, Мете. У нас є докази, — сказала Келлер. — Але не дозволяй йому забрати ще й тебе.

Мет поглянув на Ноя Брауна, який сидів на підлозі й прикривав обличчя рукою.

Мет щосили замахнувся мармуровою підставкою і жбурнув нею об підлогу.

Фрагмент із документального фільму

«Жорстока натура»

Сезон 1 / Остання серія

ВСТАВКА — СКЕЛЯСТИЙ СТРУМОК — УДЕНЬ

Погода чудова. Сяє сонце. Дзюркотіння води в струмку.

Крупним планом берег, де знайшли тіло Шарлот.

ЕВАН ПАЙН (голос за кадром)

Люди думають, що я несповна розуму, збожеволів від цієї справи. Що я егоїстичний ідіот. А що б ви робили, якби вашого сина посадили до в’язниці за те, чого він не робив? Якби його кинули за ґрати до кінця днів, а ви в глибині серця твердо знали, що він невинний? Якби всю вашу сім’ю зруйнували?

Після всього пережитого, перед лицем останнього страху, у вас би залишилося два виходи.

Або здатися, або боротися до останніх сил.

Я буду боротися до останнього подиху заради Дені, заради Лів, заради Мета, заради Меґі, заради Томмі, заради Шарлот, щоб дізнатися правду.

ЧОРНИЙ ЕКРАН

Епілог. Мет Пайн

Потім

— То це твій брат, Афлеку?

— Я тобі вже казав, Реджі. А тепер не дивися у камеру. Просто грай, як завжди.

Мет перевів камеру на двох чоловіків, які грали в шахи у Вашингтон-Свер-парку в променях сонця, що вже котилося до небокраю. Дені приїхав раніше, коли Мет іще не закінчив роботу над короткометражним фільмом, а Реджі зацікавлено спостерігав за ним.

— То ти сидів? — запитав Реджі.

— Так, — відповів Дені, — у Фішкіллі.

— Діла! І як такий гарненький хлопчина умудрився вижити у пеклі Фішкілла? — поцікавився Реджі, поглядаючи на свого опонента, який сидів навпроти за шаховою дошкою.

Метів брат посміхнувся:

— Тримав голову на плечах.

— Авжеж, а зад — ближче до стіни, — вишкірився Реджі.

Дені не сказав, що у в’язниці його ледве не вбили. І що він майже місяць пролежав у лікарні.

— Кажуть, це твій брат тебе звідти витягнув? — запитав Реджі.

Мет приречено опустив камеру.

— Ні, не я, — сказав він, — а наша родина.

Мет уявив, як Меґі з батьком перелопатили гори документів на письмовому столі в кабінеті, як мати їздила до Небраски, випрошувала у губернатора помилування.

Дені поклав руку на плече Мета:

— Без нього я б тут зараз не стояв.

Частково він мав рацію, але головна заслуга належала новому губернатору. Перше, що він зробив, коли його призначили, — прискорив розгляд прохання Дені про помилування. Його попередник Ной Браун тепер мав провести решту свого життя у камері тієї самої в’язниці, де Дені відбував попереднє ув’язнення.

— Це ж треба таке, Афлеку. Можливо, ти не такий уже й пропащий!

Мет підняв камеру:

— Ну правда, я таке освітлення втрачаю! А до заходу сонця нам треба ще в одному місці познімати.

Реджі роздратовано пирхнув і знову схилився над дошкою. Буркнув під ніс:

— Кому потрібне кіно про двох старих, які грають у шахи?!

***

Через годину Мет і Дені сиділи на вулиці перед кафе на Вісімнадцятій вулиці. Перед Метом стояв високий запітнілий кухоль з пивом — якраз те, що треба для спекотного літнього вечора. Дені пив воду.

— Скільки до початку? — запитав Дені.

Мет поглянув на екран мобільного, щоб дізнатися, котра година:

— Написано, що о восьмій двадцять.

У проміжку між рядами будинків визирнуло сонце. Скоро народ повалить на вулиці з мобільними наготові.

— Пам’ятаєш наш перший Манхеттенхендж? — запитав Мет.

Дені поглянув угору, намагаючись зібратися з думками.

— Скільки років тобі було? П’ять? Чи шість?

— Шість.

— Як Томмі, — сказав Дені.

Мет розчулився.

— Яким він був? Тато з мамою багато про нього розповідали, але я ніколи його… — Дені не договорив.

— Смішний, мамин синочок.

— Як і ти в його віці.

Мет усміхнувся.

— Пригадую, як одного разу ми ходили в гості до маминої подруги, в якої була кішка, — сказав Дені, — а в тебе почалася алергічна реакція на котів. От ти тоді всіх перелякав!

Мет і собі згадав, як стояв під душем у чужій