Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

шантажувати когось іще. Чи принаймні обіцяв собі брати грошима. Та варто було хоч на мить відкрити картонну теку, він неодмінно наштовхувався поглядом на чиєсь фото, й воно намертво застрягало в його голові. Субота силкувався позбутися цих думок, лякав себе спогадами про нічну черницю, вмовляв не доторкатися більше до течки — та його вистачало щонайбільше на кілька днів. А тоді знову: його шантаж, її напрочуд легке «так», їхня коротка заборонена пристрасть — майже завжди покваплива, механічна — і відплата. Ніч, коли він боїться заснути, а заснувши, неминуче розплачується власним приниженням. А тоді потайці пере труси і засинає в мокрих, зціплюючи зуби від образи і злості.

Субота закопав її. Знайшов у гаражі металеву скриню, запхнув у неї теку і закопав за будівлею поліції. Це зарадило. Життя, можна сказати, почало налагоджуватися. Свої справи він давно вже міг вести і без теки. Усе працювало, як годинник.

Він би ніколи в житті її не відкопав. Навіть коли хтось забив кастетом одного хлопця простісінько в його власному ліжку, Субота не відкопував папку, хоча був майже впевнений, що знайде там щось корисне. Навіть коли таке вбивство сталося ще раз, і мер в’юном звивався навколо слідчої групи, яка приїхала з області, Субота однак не відкопав. Відчував, що там має бути дещо таке, щоб узяти за яйця самого Тупогуба, але не відкопав. Дуже вже його лякала черниця.

А потім стали зникати люди.

Перша зникла Люда Карпенко. Щоправда, тоді нікому й на гадку не спадало, що вона перша. Завжди усміхнена жінка, головна юристка заводу, мало не права рука Тупогуба. Аж ось — ніхто й до розуму не добере, що ж воно сталося. Зникла, і край. Ходили чутки, що це якось пов’язане з заводом і з її роботою. Аж тут котрась із її подруг узяла й бовкнула про колективного листа на телебачення. Мовляв, нехай розбираються.

Павло Борисович зайшов до Суботи наприкінці робочого дня й несподівано подарував пляшку якогось недешевого віскі. Той одразу второпав, що розмова буде поважна, помив два каламутні келихи і нарізав лимон. Тупогуб довго вихваляв Суботу за порядок у містечку, за тямовитість і вміння тримати все під контролем. Тоді перейшов на улюблену тему — як усе розквітне, коли запустять завод. А потім почав нарікати на долю простих бізнесменів, казати про труднощі приватизації і про те, як модно зараз, не розібравшись, усе на світі називати словом «рейдерство». І що журналістам, які сюди поз’їжджаються, начхати буде і на Людмилу, і на завод, а вже тим більше, на долю селища, яке так чекає свого ренесансу. Що точно цікавитиме журналістів, то це смажені викривальні фактики проти мера.

— Ти ж розумієш, що на майбутньому селища можна буде поставити хрест? — скрадливо запитав мер.

Дільничний розумів. Тим більше, що план мера був нескладний і навіть не такий уже й протизаконний.

— Просто дай мені трохи часу, — попросив Тупогуб. — Хіба ти не знайдеш якогось комп’ютерного генія, що тобі винен?

Геній знайшовся.

Наступного дня зникла Людмила опублікувала на своєму акаунті у фейсбуку фотографію, на якій вона всміхалася в центрі Праги. І хештеґ #янеповернуся. Писати на телебачення ніхто не став.

Людмилин труп знайшли місяць по тому на території цукрового заводу. У неї були відрізані обидві кисті. Знайшов місцевий пенсіонер, що привіявся на завод, сподіваючись поцупити трохи кабелю на кольоровий метал. Окрім нього про моторошну знахідку не знав ніхто. Субота вмовив діда тримати язика за зубами (в інтересах слідства, ясна річ) і кинувся до мера. Мовляв, от же ж дали ми з вами маху.

— Не ми, Віталік, — лагідно виправив мер, — а ти. Мене не вплутуй. Таке, до речі, можна розцінювати як співучасть у вбивстві? Бо я не дуже знаюся.

Дільничний теж не дуже розумівся. Й наступної ж ночі він надійно сховав труп. Далі зникла поштарка. Це сталося майже рік по тому. Буськовим Садом поповзли недобрі чутки. Мер наполегливо радив Суботі не «здіймати хвилю» і навіть переповів місцеву байку про те, як колись тут дільничного лінчував натовп. Хтось казав, наче те сталося в дев’яності, хтось — що іще за совєцьких часів. Багато хто взагалі не вірили. Але Субота — повірив.

— Люди вважають, що в поселенні завівся маніяк, — сказав тоді Павло Борисович. — І вимагатимуть знайти його. Негайно! З-під землі дістати! А ти не зможеш. Аж тут вони довідаються, що труп першої жертви ти сам і сховав. Особисто. Уяви лишень, що вони з тобою зроблять…

Субота уявив. І хвилю здіймати не став.

Поточилися понурі, сповнені тривожного очікування, дні. Щодня дільничному здавалося, що от‑от йому зателефонують і скажуть, що знайшли труп поштарки або — що зник іще хтось. Боячись самосуду, він навіть уже наважився повідомити про зниклу поштарку «нагору». Там пообіцяли когось прислати, і на цьому край.

І тоді він наважився.

Течка відсиріла й пахла землею, але була ціла й неушкоджена. Дільничний заходився жадібно перебирати її вміст, сподіваючись знайти бодай натяк на те, хто стоїть за вбивствами. Мабуть, оце він уперше по-справжньому працював, перечитуючи все, що знаходив, виписуючи в окремий зошит прізвища, складаючи власні характеристики, силкуючись аналізувати і доходити висновків. Але чи то в течці не було нічого корисного, чи то Субота мав проблеми з останніми двома пунктами, але перший день завершився пшиком. Він просидів до глупої ночі, а вдома завалився спати, навіть не повечерявши.

І прокинувся, огорнутий запахами куркуми і сандала, знову переживаючи звичний кошмар.

Назавтра він повернувся до течки, та за весь день не переглянув і половини матеріалів. Тека видавалася бездонною. Він знову не надибав нічого корисного, і знову душився в обіймах моторошної черниці в огидно реалістичному сні, а вранці знову засів за проклятущу теку. Зрештою Субота придумав, як боротися з кошмарами — напивався на ніч, а нарано нічого не пам’ятав. Це дало йому полегшу і регулярне похмілля. Субота не міг дочекатися дня, коли нарешті вивчить усе, що є в теці, й зі спокійною душею знову її закопає.

Аж ось — знайшов. До того ж не натяк, не доказ, не порочний факт, а таке, що Субота не повірив власним очам. На самому низу теки була кольорова світлина зниклої поштарки. Точніше, фотографія трупа. На знімку жінка лежала на бетонній долівці, широко розкинувши руки, й обидві її кисті були відтяті.

Субота пережив жаский, майже містичний переляк, але потім вирішив, що світлину йому підкинули. Хто його зна як, адже папку він замикав у сейфі, але