Читати книгу - "Зібрання творів"

як задвигтіло кішло згаг дрімучих

у реві родив, натерпу й конань!

* * *

Збудився врано синій-синій птах,

на мокру гілку всівся — і щосили

виспівує — на весь колючий світ —

що скоро-скоро літо переможе

цю весну забарну і надлетять

шелихвости, і кулики, й зозулі,

і ліс здригнеться в співі солов’я,

почавши течію плавкого літа.

Як заклинає, як тріпоче він

всім серцем і всіма грудьми вузькими

виспівує — аж гілка в брость береться

і тим шпачиним співом зацвіта!

* * *

Коли б, коли б ви мали, голуби,

хоч трохи серця — ви б його на крила

взяли до себе і перенесли

на Україну, геть за ним стужілу.

До вас він добру руку піднесе

і озоветься — щедро і заклично:

Ходіть до мене, ось вам їсти й пити

крихти на стежці, в черепку — вода.

Ану, маленький, що на хору ніжку

ізчаста припадаєш — дай-но я

із лапки скапку вийму, просто з губ

тебе, ще жовтодзьобе, нагодую

і дам злетіти в небо із руки.

Той бог птахів, і провесни, і хмар

і молодої зелені й шумної

помолоділої по ста струмках

небесної води, відтеплів серцем,

поголубів, посивів з голубами

й розтав між них — ледь

осени діждав.

* * *

Болото, луки, річка, очерет

так сонно дихають, туманом криті,

вглядаються у воду зорі вмиті,

кажан справляє свій нервовий лет,

там, де ворожить при вогні поет,

у казана дитинство зазирає,

там молодість дібровою блукає,

з болотяного виквіту букет

збираючи. І не спіши вперед,

бо чагарями спогадів прослалась

твоя дорога дальня. Все б те звалось

тобою, тільки приопалих мет

вже крила не просторяться, підбиті

шротиною покори. І не мед —

до себе впасти в рабство. Лиш намет

скидається, як птах у соннім житі.

* * *

Весь обшир мій — чотири на чотири.

Куди не глянь — то мур, куток і ріг.

Всю душу з’їв цей шлак лилово-сірий,

це плетиво заламаних доріг.

І дальша смерти — рідна батьківщина!

Колодязь, тин, і два вікна сумні,

що тліють у вечірньому вогні.

І в кожній шибі — ніби дві жарини —

журливі очі вставлено. Це ти,

о пресвята моя, зигзице-мати!

До тебе вже шляхів не напитати

і в ніч твою безсонну не зайти.

Та жди мене. Чекай мене. Чекай,

нехай і марне, але жди, блаженна.

І Господові помолись за мене.

А вмру — то й з того світу виглядай.

* * *

Самого спогаду на дні, як зірка у криниці,

вона з’являється мені — і світить, і святиться.

Із темряви, з безодні літ, із забуття і тиші

вона зродилася на світ, неначе доля віща,

і все ячала, все росла, болила і боліла,

допоки в тебе увійшла, аж дух пірвався з тіла.

І зайнялась мені зоря і обняла півнеба

громовим гуком Кобзаря і сурмами погроба.

* * *

Ми вже твої коханці, смерте:

життя нам світить крізь туман.

Але возрадуйся тепер ти,

як місячний засіявсь лан.

…блукає музика багряна

на гострожалім чолопку.

Сидить зозуля, горем п’яна,

і просторікує: «ку-ку».

Ми соку випили в берези,

ми в річки випили води,

а явори довготелесі

в долині хрумали льоди.

І свидина вже бралась жаром,

грушанка прогортає сніг,

земля парує понад яром,

відчувши заплід, наче гріх.

І як то добре на узліссі

згубити стежку лугову,

упавши навзнак у траву,

як немовлятко у колисці.

* * *

Сховатися од долі — не судилось.

Ударив грім — і зразу шкереберть

пішло життя. І ось ти — все, що снилось,

як смертеіснування й життєсмерть.

Тож іспитуй, як золото, на пробу

коханих, рідних, друзів і дітей:

ачи підуть крізь сто своїх смертей

тобі услід? Ачи твою подобу

збагнуть — бодай в передкінці життя?

Чи серцем не жахнуться од ознобу

на цих всебідах? О, коли б знаття…

Та відчайдушно пролягла дорога

несамовитих. Світ весь — на вітрах.

Ти подолала, доле, слава богу.

На хижім вітрі чезне й ниций страх.

* * *

Ущухло серце джерела.

Криниця тьмяна обміліла

і висхла. Як душа зболіла!

Як час ступає спроквола!

У небі нагодиться птах —

покружеляє-кружеляє —

і відлетить. Кого шукає

той птах? Кого ж йому немає?

О, де ж він — край твій, біль твій, крах?

Де ти єси, ясна водо —

в ній тихі зорі полоскались,

в ній білі хмари тінню брались.

Німій, бідо моя, жадо

моя. Бо серця джерело

вже обімліло. Обміліла

криниця. А верба пустила

гарячі брості — в крик-зело.

* * *

На золоту солому

лягає червінь дня.

Десь мати пише втому,

як призьбу, — навмання.

Надії озеречка —

довкола тьмавих вій,

як курячі яєчка

в соломі золотій.

Вже й день скінчиться скоро

і супокій паде

і сон сховає змору

в колодязі грудей.

* * *

І пензель голосу сягає сфер.

І пише голубим на порцеляні

небес понурих. Спроба відживити

весь безмір мертвих зойків і очей

крилом метелика. Лиши світам

безсиле спромагання надлетіти

до вічності, щоб свій спинити плин.

Бо там диточа пучка молитовна

затвердне зіркою. Здревілий дух

постане ув огромі порожнечі.

І скрем’яніє на