Читати книгу - "Зібрання творів"

зорю сльоза.

Бринить крило метелика прозоре

забутим співом.

Жди себе.

Колись.

* * *

Дякую, Господи, — чверть перейшла,

що чатувала за мною, за мною,

бликала цівкою, оком, пітьмою,

напризволяще до брами вела.

Вечір урочить і паморочить.

Звівся — і впав, увігнався в провалля

пам’яті. І забриніло над сталлю

тиші. Так, певне, потойбік мовчить.

Ось вона, легкість, і те забуття,

що самостратою серце чарує.

Рідна Вкраїна далеко — не чує.

Ти ж довершилося, годі, життя.

Млість і запечена кров. Печія

водить-виводить — із кола до кола

перенесе. Це ж бо ти поборола,

ти подолала, недоле моя!

Темінь. І білий, мов лезо, язик

пса. І плащі, що під місяцем світять.

Кілька цівок, що примружені мітять

в тебе. Невже, навіжений, вже звик?

Плавно земля попливла, попливла,

небо пустилося вплав за зірками.

О, розпрощатись так рано з роками!

Всесвіт кружляє, мов птах, спроквола.

Обрій — мов гайворон. І до зорі

вже не дійти. Вже передсвіт не стане

благовістити. Скінчився, талане?

Краю, ще й досі стаєш на порі?

Зразу праворуч — нічна вертикаль.

Горличка горлиць, округлі од туги.

О, прощавайте! Не стрітись удруге.

Ти всеспадна вже, дорого проваль!

Перепочиньте, харони мої!

Станьте під небом високим, харони!

Очі притьмарює смертна запона,

в горлі солоні вищать солов’ї.

Перелетіть мене, перелетіть

через дроти, паркани і горожі

на Україну! До смертного дрожу

бачу — тополя до мене спішить.

Але — ріка попливла світова.

Зорі, і думи, і крони — а видиш?

Образ Коханої чи Зненавиди?

Дякую, Боже, за мить торжества!

Так — попід зорі, отак — попід сни,

так — попід дріт, попід грім навіжений

розпроклятущий свій, благословенний

край — на останнім узвозі збагни.

Промельки кроків, волань і зірок,

промельки років, віків провидіння…

О порятуйте, немає терпіння!

Лиш вартового розважений крок.

І за песиголовцями — твоя

арка закаркала — чорно-червона:

нумо, заходь до сумного затона.

Здрастуй же, здрастуй же,

смерте моя!

* * *

На вітрі палає осика

і сяєвом сходить цвинтарним

(вільготна феєрія туги,

хаплива мелодія мук).

Розбратані протипотоки

’дне одного наздоганяють,

годують себе проминанням

заказаних долею стріч.

У штольнях ночей вертикальних

іде схарапуджене дляння

всебезруху (краяться плавно

зусилля тягучих волань).

Ану ж бо, зізнайся, мій брате,

чия це подоба висока

(обрізано всі припочатки,

нещадно обтято кінці).

Це ти, четвертоване серце,

устеблене, стромишся в небо

(нема ні грудної клітини,

ні уст, ні долонь, ні очей).

Які простовисні прориви

у надвищ, у темінь зазірну

(вспокоєні виплески зойків

і глухонімих голосів).

О як ти існуєш обачно,

о як розкошуєш у тиші

(змаячене трепетне листя

претяжко угору паде).

Та всеобрушає нестерпно

двопогляд. У ньому ти сущий,

померлий, пантруєш живого,

зориш за померлим — живий.

А світло біжить божевільне

і рурами жил охололих

намарне душі виглядає

і тіло загублене жде.

На вітрі, на жальному вітрі,

на вістрі уважного листя

горить, наче спирт, палахкоче

себе пригадалий вогонь.

На вітрі струмує осика

і сяєвом сходить цвинтарним

(защедра щопта Вельзевула

твій тойсвіт підносить до уст).

Цілуй же чоло охололе,

очима вглядайся ув очі,

провалені в ночі провалля,

щоб гостро встромитись у вись.

Відшукуй блідими устами

уста, що струмують угору

над зорі життя і над зорі

по той бік оджилих бажань.

* * *

Пам’яті А.Горської

Ярій, душе! Ярій, а не ридай.

У білій стужі серце України.

А ти шукай — червону тінь калини

на чорних водах — тінь її шукай.

Бо — горстка нас. Малесенька щопта.

Лише для молитов і сподівання.

Застерігає доля нас зарання,

що калинова кров — така густа,

така крута, як кров у наших жилах.

У білій стужі білих голосінь

це ґроно болю, що паде в глибінь,

на нас своїм безсмертям окошилось.

* * *

Який бездонний цей горішній сон!

Яка блакить — зелена і тривожна!

Ні тобі збожеволіти не можна,

ані зродити із грудей прокльон.

Розкоше світу, йми мене в полон,

адже і ти така, як я, порожня.

Тож полони мене, усевельможна,

дай перейти з тобою Рубікон.

Чи дай звільнитися з оцих запон,

в мені бо проросла зернина кожна

і кожна плідна, і туга й неложна

в собі зібгала крик високих крон.

Це горе — пагорб мій і терикон —

моє новонародження і скон,

неначе домовина і колиска,

уже просторить скулені громи.

А світ, що причаївся за дверми,

хай ґрониться у полисках і зблисках.

* * *

Плач, небо, плач і плач. Пролий невтримне море

тонкоголосих вод і серце одволож.

Здається — от-от-от, здається — тільки вчора

раптово запопав тебе смертельний дрож.

Плач, небо, плач і плач. Минуле не вернути,

сьогодні згибіло, майбутнього нема.

Щось на душі лежить, чого повік не збути

ні з серця вирвати несила. Задарма.

Плач, небо, плач і плач. Пролляйся, неборкаю,

і зорі, опадіть з потьмарених небес.

Чи в світі є сурма, що по мені заграє

останньої уже, щоб більше не воскрес.

Струмуй, ясна водо! Знова біда нас косить.

І ще не зіп’ялись — а вже чигає скін.

О Господи, скажи, хіба ж тобі не досить

погромів і офір, і ґвалтів, і руїн?

Струмуй, ясна водо! Ти смолокрила хмаро,

благослови мене. Ти, блискавко, звістуй.

Нехай святиться світ — йому бо