Читати книгу - "Ті, кого немає"

обох від дверей і попрямувала до плити.

– Я все-таки поставлю вам тарілку, – обернулася вона, беручись накривати на стіл. – Не будете ж ви сидіти й чекати, поки ми поїмо. У нас сьогодні плов і салат. Поговоримо пізніше, за чаєм, а то Марта чого доброго відмовиться вечеряти, з неї станеться… У вас є ще діти?

– Немає.

– А хто її батько?

– Перехожий, – спалахнула Августа. – Ви говорите про Марту так, наче вона вас постійно дратує.

– Приблизно так і є,– уперше всміхнулася Олександра, розставляючи тарілки. – Я вам небагато покладу, не лякайтеся… Хочете вимити руки?

– Так, – кивнула Августа, піднімаючись. – І зніму піджак, щось мені жаркувато…

Коли вона повернулася в кухню, уже трохи заспокоївшись, уся сім’я розташувалася за столом. Сергій мовчки підвівся, пропускаючи її, Марта уткнулась у тарілку, Олександра не торкалася їжі.

Щось змінилося, поки Августа була відсутня – у повітрі висіло важке мовчання. Вона сіла, випросталась і похмуро глянула на господиню.

– Я не стрималася, вибачте. – Олександра з досадою потерла скроню. – Повідомила, хто ви, Августо. Терпіти не можу ламати комедію… Все, вечеряймо.

– І справді, їжте, коли вже прийшли… – дівчина підняла голову й усміхнулася: – Мама чудово готує. Вона все робить добре, навіть коли їй не хочеться.

– Марто, вгамуйся!

– А що такого? Може, людині й поїсти нема де? Ти в нас добра. Спочатку мене пригріла, потім…

– Припини! – Федоров відсунув тарілку. – Так не можна.

– А як можна? Ви… як вас там звати?.. хоча б зателефонували спочатку, я б підготувалася до зустрічі. Тату, не смикай мене! Вона що, чекала, що я їй на шию кинуся?

– І справді,– не витримала Августа. – Але грубіянити, мабуть, не варто.

– Невже? Добре, вибачте. – Марта підхопилась. – Якщо є бажання зі мною поспілкуватися – зазирніть до мене в кімнату. І не вплутуйте в це моїх батьків.

Коли вона вибігла, Августа потяглася до сигарет. Пальці стрибали. Федоров дав їй прикурити й мовив:

– Не дуже вдала оця ваша раптова поява. Так не роблять, Августо. Її слід було підготувати. Останнім часом на Марту звалилося багато всякого, до того ж вона втомлюється після тренувань…

– Будь ласка, Сергію, проведи… нашу гостю до Марти в кімнату, – роздратовано обірвала чоловіка Олександра.

Він мовчки підвівся, кивнув Августі, а коли обоє зупинилися біля дверей, постукав і, почувши «Заходьте, не замкнено!», знову зник у кухні.

Августа трохи прочинила двері.

– Можна?

– Я ж сказала – заходьте.

– Марто… – вона пошукала очима, де присісти, і опустилася на стілець біля письмового столу. Її дівчинка сиділа на диванчику, де, видно, і спала, зі схрещеними ногами, у блакитних шортах, що туго облягали сідниці. Кімната була невелика, одяг безладно розкиданий, наплічник на підлозі, на столі хаос. – Я розумію, для тебе все це дуже раптово…

– Та ні. Я нещодавно довідалася, що ви існуєте і що кинули мене в пологовому будинку.

– Я не кинула.

– Це якось інакше називається? – Марта хмикнула й пильно глянула на Августу. Очі в неї були як опік. – Вас чоловік змусив?

– У мене не було чоловіка. Я винна перед тобою. І прийшла, щоб попросити пробачення.

– Та годі вам! – відмахнулася Марта. – Я все розумію – не маленька. Ви були молода й налякана. Але особисто я своєї дитини нікому б не віддала.

Обличчям Марти пробігла тінь. Дивлячись на це мінливе лице – від болісно-зневажливого до впертого й розгубленого – Августа квапливо, ковтаючи слова, заговорила:

– Весь цей час я так мріяла тебе побачити й дуже хочу, щоб ми з тобою…

– Стоп! Оцього не треба. Нічого не вийде, я від них нікуди не піду. Це буде зрада. Мої прийомні батьки – нормальні люди.

– Ти завжди зможеш із ними бачитися, Марто! Хто тобі заборонить? А школа… чи ж не все одно, де вчитися?

– Тобто ви хочете мене забрати? Назавжди? Щоб тільки ви і я?

– Так!

– Пізно, – сказала Марта. – І давайте щиро: я вас зовсім не знаю. Тут я звикла. Я їх не кину, навіть не сподівайтесь. У вас дивне ім’я…

– У мене, крім тебе, взагалі нікого немає. Ім’я? Так мене назвав батько. Марто, слухай, ми повинні все обговорити. Цілком спокійно. Я погоджуся з будь-якими твоїми умовами… Тому що я, я – твоя мама.

– Нічого не вийде. І взагалі – я їду на змагання… Вам зараз краще піти. Прошу вас!

Обличчя її знову замкнулось. Августа підвелася, попрощалася й вийшла.

Усередині все тремтіло. Щось вона зробила не так. Зараз вона не пам’ятала, де залишила сумочку, сигарети, піджак. Очі були сухі, ніякого болю вона не відчувала, тільки серце колотилося як скажене: «Вона моя, я все одно її поверну…»

У кухні чекав Федоров, його дружини не було.

– Ну що? – запитав він. – Марта поводилася пристойно?

– Авжеж. Вона мені дуже сподобалася. Я йду.

– Ви де живете?

– У передмісті.

– Провести вас до метро?

– Ні. Спасибі… Можна мені номер її мобільного?

– Думаю, це зайве, якщо вона сама не запропонувала.

– Ну а ваш? – Августа дістала телефон. – Мало що… Я більше не буду падати вам на голову, не переймайтеся. Просто як-небудь зателефоную, дізнаюсь, як там дівчинка.

– Добре, пишіть… – повагавшись, Федоров продиктував номер, після чого обоє вийшли в передпокій.

Звідкись моментально виникла Олександра, начебто тільки й чекала моменту, коли гостя піде.

– Сумку свою не забудьте, – промовила вона без інтонації.– У Марти є одяг, ми не злидні.

– Та годі вам, – усміхнулася Августа, вже беручись за ручку дверей. – Дозвольте мені хоч цю радість – іноді робити дочці подарунки. Якщо Марта відмовиться, віддайте куди-небудь… На все добре!

Дівчинка не побажала її визнати, та й таке.

Але здаватися вона не мала наміру.

Із роботою було складно – без диплома нікуди не брали, тільки в кіоск або на контейнер на ринку. Вона знала, що це таке, і нізащо не хотіла йти. Але тільки остаточно змучившись і набігавшись по співбесідах, Августа подалася на дачу до все того ж Віктора Петровича: крім іншого, їй треба було порадитись, як зберегти квартиру й захиститися від Вадона.

Отут і виник варіант, який одразу