Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

189
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 89 90 91 ... 119
Перейти на сторінку:
свято Юлетід,[95] яке люди зараз називають Різдвом, хоч глибоко у своїх серцях вони знають, що воно старіше, ніж Віфлеєм і Вавілон, старіше за Мемфіс і саме людство. Отож, був Юлетід, і я нарешті прийшов до маленького приморського містечка, де мешкав мій народ, збираючись там на свято ще тоді, коли воно було заборонене; вони наказали своїм дітям проводити це свято хоча б кожні сто років, щоб не стерлася пам’ять про давні таємниці. Наш народ старий, він вже був старим навіть тоді, коли триста років тому цю країну ще тільки заселяли. Наш народ дивний, бо він прийшов потаємно, в подобі темношкірих людей з південних садів, де духмяно цвітуть орхідеї, і перш ніж вивчили говірку синьооких рибалок, вони говорили іншою мовою. Зараз вони розсіялися світами, пов’язані із предками лише містичними ритуалами, які вже жодна жива душа не в змозі зрозуміти. Я був єдиним, хто повернувся тієї ночі до давнього рибальського містечка, як заповідала легенда, бо лише бідні і самотні пам’ятали легенду.

Потойбіч кряжу пагорбів я побачив, як у сутінках розкинувся вкритий памороззю Кінґзпорт; засніжений Кінґзпорт, з його старовинними флюгерами і дзвіницями, покрівлями і коминами, причалами і маленькими місточками, вербами і цвинтарями; безкінечними лабіринтами крутих, вузьких, звивистих вуличок, з увінчаною церквою центральною горою запаморочливої висоти, якої навіть час не наважився торкнутися; з плетеницею колоніальних будиночків, нагромаджених і розкиданих під різними кутами і на різній висоті, ніби безладно розсипані дитячі кубики; давність ширяла на сірих крилах над вибіленими зимою габлями[96] і мансардними дахами; у холодних сутінках, складаючи компанію Оріону і давнім зіркам, одні за одними засвічувалися фрамуги[97] і маленькі віконечка. У зогнилі причали врізалося море; таємниче, незапам’ятне море, з якого у давні часи вийшли люди.

Осторонь дороги здіймався ще вищий пагорб, холодний і обвітрений, і я побачив, що там було кладовище, на якому з-під снігу лиховісно стриміли чорні могильні камені, ніби зогнилі нігті величезного трупа. Дорога була ще невторована, і мені здавалося, ніби я чую далеке жахливе поскрипування, немов під поривами вітру хитається шибениця. Чотирьох моїх родичів у 1692 році повісили за відьомство, але я не знаю, де саме.

Коли дорога спустилася схилом до моря, я намагався вловити радісні звуки надвечірнього містечка, але нічого не почув. Тоді я подумав, що, можливо, у цих старих пуритан якісь особливі різдвяні традиції, які можуть здаватися дивними, наприклад, тиха молитва навколо вогнища. Після цього я вже не намагався вловити звуків святкувань і не виглядав подорожніх, а просто йшов повз тьмяно освітлені ферми і похмурі кам’яні стіни, на яких вивіски старих крамничок і приморських таверн поскрипували у подувах солоного бризу, а химерні молотки біля обрамлених колонами дверей поблискували у відсвітах маленьких зашторених вікон, що виходили на безлюдні немощені алеї.

Я бачив мапу містечка і знав, де знайти будинок моєї рідні. Мені сказали, що мене пізнають і я буду бажаним гостем, бо легенди живуть довго; тож я поспішив через Бек-стріт на Серкл-Курт, а тоді вкритою снігом кам’яною бруківкою до місця, де Ґрін-Лейн виходить позаду Торгового Дому. Старі мапи не втратили своєї актуальності, тож у мене не виникло жодних труднощів із маршрутом; хоча у Аркхемі мені таки збрехали, запевнивши, що сюди можна дістатися трамваєм, бо у себе над головою я не бачив жодних дротів. Та й сніг усе одно засипав би рейки. А втім, я не шкодував, що вирішив іти пішки, бо з висоти пагорба засніжене містечко виглядало просто чудово, і зараз я нічого так не хотів, як постукати у двері будинку, в якому живе моя рідня, сімнадцятого будинку на лівому боці Ґрін-Лейн, зі старим гостроверхим дахом і навісним другим поверхом, збудованим іще до 1650 року.

Коли я підійшов до будинку, в ньому горіло світло, а судячи з ромбічних вікон, зараз будинок мало відрізнявся від свого первозданного вигляду. Його верхня частина нависала над вузенькою вуличкою і майже торкалась навісної частини будинку навпроти, утворюючи своєрідний тунель з високими кам’яними ґанками, очищеними від снігу. Тротуарів не було, натомість до високо розташованих у багатьох будинках дверей можна було дістатися, лише піднявшись подвійним прольотом східців із кам’яними парапетами. Виглядало все це дивно, тим паче що у Новій Англії я був чужинцем і ніколи раніше не бачив подібного. Мені все це подобалося, а ще краще було б, якби на снігу виднілися сліди, на вулицях — люди і хоча б на деяких вікнах були розсунуті штори.

Коли я старовинним молотком постукав у двері, мені чомусь стало лячно. Всередину мене вповзав якийсь страх, можливо, через незвичність мого минулого, через темряву вечора і настороженість тиші у цьому давньому містечку, населеному людьми з їх дивними традиціями. І коли на мій стук відповіли, я по-справжньому злякався, бо не чув жодних кроків перед тим, як прочинилися двері. Але мій страх тривав недовго, бо м’яке, добре обличчя одягненого в нічну сорочку і домашні капці діда, що стояв у дверях, мене заспокоїло; він миґами показав мені, що німий, а тоді на восковій табличці, яку приніс із собою, стилусом написав витримане у старовинному стилі запрошення увійти.

Він провів мене в освітлену свічками кімнату з низькою стелею, масивними кроквами і темним, надійним та строгим умеблюванням сімнадцятого століття. Всюди панував дух минувшини, якому відповідала кожна дрібниця. Тут стояв величезний камін і прядка, за якою, згорбившись, спиною до мене сиділа стара у широкій шалі й очіпку, і, зневаживши свято, мовчки пряла. У повітрі вчувалася якась незрозуміла вологість, тож я здивувався, що у каміні не горить вогонь. Лава з високою спинкою стояла навпроти ряду зашторених вікон ліворуч, і здавалося, що на ній хтось сидів, хоча я не був у цьому впевнений. Мені геть не подобалося те, що я бачив, і я знову відчув той самий страх, що й раніше. Страх наростав навіть від того, що раніше його гамувало, бо що більше я дивився на умиротворене обличчя старого, то більше мене жахав той його спокій. Очі немов застигли, а шкіра радше нагадувала віск. Раптом я збагнув, що то взагалі не обличчя, а диявольськи майстерно зроблена маска. Слабкі руки, обтягнуті рукавичками, люб’язно повідали мені через напис на табличці, що мені треба трішки почекати, а тоді мене проведуть туди, де й відбуватиметься святкування.

Вказавши мені на кріселко, стіл і купу книжок, старий вийшов з кімнати; коли ж я сів, щоб почитати, то побачив, що книжки старі і плісняві і що серед них були такі, як старі несамовиті Дива Науки Моррістера[98], жахливий Saducismus Triumphatus[99] Джозефа Ґленвіла, опублікований у 1681 році, приголомшлива Daemonolatreja Реміґія[100], надрукована у 1595 році році в Ліоні, і, нарешті, страхітливий незгадуваний Некрономікон божевільного араба Абдула Альхазреда у забороненому латинському перекладі Олауса Ворміуса — книга, якої я ніколи не бачив, але про яку пошепки оповідали жахливі речі. Ніхто не говорив до мене, я чув лише поскрипування вивісок на вітрі і стрекотання прядки старої, яка не сказала ні слова, а все пряла, пряла… Мене пригнічувала ця кімната, і ці книжки, і ці люди — усе було дуже похмуре, але оскільки давня традиція моїх предків прикликала мене на ці дивні святкування, я вирішив почекати розвитку подій. Тож я спробував читати, і невдовзі мене цілком поглинуло те, що я знайшов у тому проклятому Некрономіконі — легенда і припущення, надто жахливі для здорового

1 ... 89 90 91 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"