Читати книгу - "Хроніки Загрії: Туманний світ, Влад Вірт"

Хоча одну, ще можна допустити, але це точно буде остання.

Алія, захисник і Леворд стояли навколо понівеченого гнорла, який зараз більше нагадував кальмара, що пройшов крізь пащу кашалота, аніж колись грізного супротивника. Альбіносу все ж довелося вступити в бій і судячи з побаченого, наш командир даремно тримався осторонь.

Його рішення долучитися до бою стало остаточним вироком для гнорла. Атаки Леворда були подібні до натиску мангуста. Тварюка могла, лише відчайдушно відбиватися, навіть не думаючи про напад, а запізніла спроба покинути поле бою не завершилась нічим, трійка бійців швидко взяла гнорла в кліщі, а за їх спинами все щільніше й щільніше стискалося кільце аймаларців. Жителі долини успішно розгромили сформований гнорлом заслін і утворили навколо поля бою два кільця загородження, аби виключити, навіть примарну можливість для втечі.

Я, хоч і не був фахівцем по гнорлам, але якось усе, побачене мною сьогодні, не в’язалося з розповідями про надзвичайну обережність цих істот.

Жодних дозорів виставлено не було, та й свинорилі поводилися так, ніби анітрохи не побоювалися ворожого війська, що вешталось лісом у них під носом. Невже гнорл настільки повірив у свою перемогу? А головне, навіщо прийняв бій, замість того аби втекти? Хотів по-швидкому розібратися з надокучливими переслідувачами, але не розрахував своїх сил? Йому-то звідки було знати, що в загоні Леворда зібрані виключно високорангові бійці.

Версія, звісно, так собі, тим паче, що після перших хвилин бою можна було зрозуміти, що ні про яку швидку перемогу й мови бути не може, але гнорл усе одно не відступив і бився до кінця.

Ущелина, яка перегородила йому шлях, зовсім не була схожа на серйозну перешкоду. Чого тільки вартий був його кульбіт, коли Алія з Міргом спробували взяти тварюку в кільце й атакувати з трьох сторін. Тоді, чому гнорл не втік, кинувши напризволяще військо, як вони завжди чинили в такій ситуації?… Питання, але з ним нехай тепер розбирається Леворд із Фелмором, вони тут начальники, у них і голова має боліти.

Відчуваю, як мене хтось дружньо ляскає по плечу, обертаюся і бачу добродушне обличчя Дангора.

— Що, Тан, міцний тобі попався горішок? Наступного разу не лови "гав" і дивись не тільки по сторонах, а  наверх та під ноги. Особливість навички, яка принесла тобі стільки неприємностей, полягає в тому, що сітка спершу має повністю проявитися, і лише потім вона впаде вниз. У тебе в запасі був удар серця, перш ніж перетворитися на кокон.

Легкий стусан ззаду — і моє обличчя лоскоче парость молодої трави, що пробилася крізь щілини забрала. Добре, хоч повторно не розчавив носа.

— Нічому його життя не вчить, стоїть посеред битви й чеше язиком, немов дівка базарна. Мабуть, цього разу навичка Леворда дала збій і нам попався не воїн, а бовдур, здатний, лише мойх рахувати. Ти, якого шарга, постійно витріщався на гнорла, замість того, аби допомагати нам? — зло прогарчав Варлакс.

От гад, і як він так тихо підкрався зі спини? Ще й застосував такий, до болю знайомий  прийом.  Підходиш ззаду, нахиляєшся та обхоплюєш руками щиколотки, паралельно штовхаючи плечем противника під п’яту точку. Й ось він на землі, а його ноги затиснуті у твоїх руках. Нерідко такий прийом супроводжувався контрольним ударом у пах, спасибі Варлаксу, що хоч цього робити не став, хоча там у мене броня.

На додачу ще й звучить остогидла за останній тиждень фраза здорованя:

— Ну, і довго ти будеш тут, лежачи, байдики бити?

— Ведмідь, скотина! — встаю, відпльовуючи траву із рота. Як же ви всі мене дістали, командоси доморощені.

— Те, що еліта — згоден, а от щодо легкої піхоти, ти помиляєшся, глянь на мої обладунки, вони майже неушкоджені в той час, як по мені прилетів не один десяток ударів. А щит! Та ти тільки поглянь! Який легкий піхотинець може бути озброєний такою досконалістю? Мені з ним не страшні, навіть прямі удари вогняних куль і блискавок, утім, немає різниці, чим по ньому бити, він усе витримає.

І ми не б’ємося під водою, дурниці якісь, як можна вести бій, будучи зануреним у безодню, що ви там не поділили? Хіба в людей твого світу є зябра? Тоді, чому я їх у тебе не бачив, зрештою, як і крил за твоєю спиною для переміщення в тил противника? Цікаво, якщо я тебе кину в ущелину, ти зможеш її перелетіти?

Нічого собі Ведмідь загнув. Жартома згадане мною слово «командос», яким зазвичай ми обзивали людей, які необґрунтовано вдавали із себе крутих бійців, було не просто перекладено, а ще й із прикладами, які дають більш чітку картину для розуміння. А якщо ще і згадати той випадок з ім’ям, отриманим мною під час ініціації?

Ратель — навіть я не одразу пригадав, що це одна з назв африканського звірка, родини борсукових, і здогадався про це, лише коли подивився на персні, у які перетворились мої латні перчатки. А от Ведмідь, практично одразу, провів аналогію з борсуком.

— Не ображайся, Тан, — вибачаючись, промовив Дангор, — манери Варлакса завжди залишали бажати кращого. Він забув, як сам колись був шмаркатим молодиком, що не знає, з якого боку братися за зброю. Доля виявилася до нього прихильною, і вчорашній юнак виріс у вождя шести гірських кланів, якими правив твердою рукою безліч років. Він якраз мав піти на вічний спочинок, програвши в смертельному поєдинку молодому воїну, який побажав зайняти його місце, але Леворд вирішив інакше.

Переможений вождь, з відрубаною кистю та списом у животі, був перенесений у цей світ. Життєва сила, убитого під час призиву монгра, не тільки зцілила каліцтва, а й повернула йому колишню молодість. Щоправда, характер залишився той же. Він досі всіх міряє по собі й дуже злиться, коли люди не виправдовують його очікувань. До того ж, як мені стало зрозуміло з його  розповідей, гірські клани це замкнуті громади, які не люблять чужинців.

Прошу тебе, Тан, постарайся деякий час не звертати на його витівки уваги, незабаром він звикне до тебе і ви обов’язково з ним подружитесь.