Читати книгу - "Снігові іскри, Кіра Леві"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Альбіна.
Логічна, старанна, завжди готова до вирішення будь—яких питань... і яка зрадила його найбруднішим способом. Це така помста?
Чоловік важко видихнув, змушуючи себе взяти емоції під контроль і повертаючись до розмови з тією, хто йому справді була дорога.
— Світлана знала, як саме тобі подати інформацію, — глухо промовив він. — І не проґавила момент. Тому що їй допомагали.
Олеся уважно подивилася на нього.
— Ти думаєш...
— Я впевнений, — у його голосі не було сумнівів. — Завтра ж розберуся з цим.
І якщо його здогадки підтвердяться — Альбіна пошкодує про свій вибір.
Олеся провела пальцями по скроні, немов намагалася вгамувати головний біль.
— Так... Але якщо дитина справді твоя?
Максим уважно подивився на неї.
— Тоді я про неї подбаю. Але не про неї.
Він сказав це твердо, без вагань. І Олеся йому вірила всім своїм серцем.
Глибоко вдихнувши, вона відповіла:
— Я... я не проти, якщо ти будеш допомагати дитині. Якщо вона справді твоя.
Максим відчув, як усередині щось тепле розлилося по грудях. Він не помилився в Олесі. Вона не відштовхувала його. Не ставила ультиматумів. Не йшла.
— Горобчик... — він узяв її долоню у свою, переплітаючи їхні пальці.
В її очах усе ще стояли сльози, але це вже були не сльози болю, а радше полегшення.
— Я кохаю тебе, — сказав він. Просто, без пафосу, без зайвих слів.
І тієї ж секунди напруга в її плечах зникла. Вона видихнула, немов він нарешті вимовив те, чого вона так боялася не почути.
— Я теж... — її голос здригнувся, вона закусила губу, потім слабко посміхнулася. — Ти... ти моя муза, Максиме.
Він здивовано підняв брови.
— Правда?
Олеся кивнула.
— Так... Раніше, до тебе, я втратила свою іскру. Але тепер... Тепер мені хочеться творити. Творити щодня, щогодини.
Ти змушуєш мене рухатися вперед.
Максим знав, що у світі Олесі Горобець це зізнання означало нітрохи не менше, ніж слова кохання. Його жінка жила мистецтвом. І якщо він став для неї джерелом натхнення — значить, він став частиною її душі й життя.
Піднявши руку, чоловік м'яко провів пальцями по ніжній шкірі щоки, прибираючи неслухняне, руде пасмо за вухо.
— Ти моя, Олесю. І якщо хтось думає, що може нас розлучити... — він усміхнувся, — їм варто гарненько обміркувати свої рішення.
Вона посміхнулася крізь сльози.
— Взаємно, пане Сапсан.
Максим схилився до неї з ніжним поцілунком, закріплюючи правдивість своїх слів, немов ставлячи печатку на їхньому усному договорі.
Поцілунок, у якому злилося все: обіцянка бути поруч, кохання, від якого перехоплювало подих, тяжіння, перед яким неможливо встояти, і впевненість, що тепер між ними не лишилося ані тіні сумнівів.
Вони будуть разом завжди. І ніщо не змінить цього!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Снігові іскри, Кіра Леві», після закриття браузера.