Читати книгу - "Снігові іскри, Кіра Леві"

Розділ 39.

Максим поклав телефон на стіл і втомлено провів рукою по підборіддю. Довгоочікуваний візит детектива, нарешті, розставив усе по місцях — Потапа знайдено.

У повідомленнях повільно завантажувалася фотографія, немов навмисне даючи йому час зібратися. Але варто було зображенню проявитися, як усередині в нього все стиснулося. У грудях розлилося важке, глухе роздратування. Щелепи стиснулися, пальці мимоволі стиснулися в кулак так, що побіліли кісточки.

Перед ним, на тлі білосніжного піску і бірюзової води, у затінку розлогої пальми стояла людина, яку він шукав понад два місяці.

Потап. Живий і здоровий. Засмаглий, розслаблений, у легкій лляній сорочці, з келихом яскравого коктейлю в руці.

Максим повільно вдихнув через ніс, стримуючи глухий, майже крижаний сказ.

Ось він... колишній друг і фінансовий директор. Людина, яка вкрала гроші з рахунків компанії, втекла і думала, що все йому зійде з рук.

Не зійде.

Пан Сапсан не прощав зради. Люди платили і за менші провини. Він не відривав погляду від екрана, розглядаючи колишнього товариша. У скронях глухо стукала злість, але він тримав її під контролем, вбираючи в себе кожну деталь.

Потап не виглядав переляканою, загнаною в кут людиною. Він навіть не намагався сховатися, змінити ім'я або зовнішність. Просто поїхав подалі і вирішив, що буря пройде повз?

Дурень.

Невже за стільки років він так і не зрозумів, який характер у пана Сапсана?

Максим завжди нагадував свого тезку — сапсана, найшвидшого і нещадного пернатого хижака. Він не кидався в атаку без причини, але якщо намічав мету — діяв блискавично і безпомилково. Смертоносна точність, холодний розрахунок, прагнення добивати з першого удару. Усе це був він.

Потап помилився двічі. Спочатку, коли подумав, що може його обдурити. А потім — коли вирішив, що зуміє сховатися.

Максим повільно видихнув, розтискаючи кулак. Гнів ніколи не був його мотивувальною силою. Він звик вирішувати питання з холодною головою — точно і безкомпромісно.

— Він навіть не ховався, — голос детектива повернув Максима до реальності.

— Він узагалі усвідомлює, що накоїв? — він запитав це не в детектива, а сам у себе. Бо поки що він не бачив розумності в діях колишнього фінансового директора. Але детектив відповів на це риторичне запитання:

— Швидше за все, ні. Або прикидається, що все гаразд. Його основний рахунок заморожений, а частину суми встигли заблокувати, поки слідчі працювали по офшорах.

— Отже, він без грошей.

— Майже. Він встиг зняти велику суму. Судячи з усього, частина коштів десь у нього, але великих сум в обороті немає. Живе на орендованому житлі, влаштувався працювати інструктором із дайвінгу.

Максим посміхнувся — сухо, без тіні веселощів.

Проміняти престижну посаду фінансового директора у великій компанії на інструктора з дайвінгу?

Ще недавно ця людина сиділа у своєму кабінеті, носила дорогі костюми і впевнено підписувала документи, розпоряджаючись фінансами компанії. Тепер — навчає туристів пірнати з маскою. М—да, життя робить несподівані віражі.

— Він оформлений офіційно?

— Так. Віза в порядку, все легально.

— У розшук його подали?

— Усередині країни — так. Але це ви й самі знаєте. Інтерпол поки що не підключений, процес цей не швидкий, але ваші юристи тримають руку на пульсі. Ви ініціюватимете міжнародний розшук?

Максим провів долонею по волоссю, розмірковуючи над своїм подальшим кроком.

— Дай мені його контакти.

— Уже в повідомленні.

Приняв це до уваги, чоловік закрив фотографію і перевів погляд на номер. Кілька секунд обмірковував варіанти, потім вирішив не дзвонити зі свого — хіба мало, раптом Потап зберіг його в контактах. І попросив скористатися телефоном детектива.

Коли Максим набрав номер, гудки тягнулися кілька секунд. Потім на тому кінці дроту клацнуло з'єднання, і пролунав знайомий голос колишнього друга.

— Hello. How may I assist you? (Привіт. Чим можу допомогти?) — пролунало англійською прийняте ввічливе формулювання для початку розмови.

Максим усміхнувся.

— Як життя в раю?

На тому кінці лінії повисла напружена пауза.

— Макс? — голос трохи здригнувся.

— Упізнав. Уже добре.

У динаміці почувся рух — Потап, імовірно, змінював положення, відходив подалі від сторонніх вух.

— Як ти...

— Ти справді думав, що я тебе не знайду?

— Макс, це не те, що ти думаєш...

Така банальна фраза розсмішила Максима.

— Та ну? Поясни тоді, що «це».

Потап зковтнув.

— Мені потрібен був час... Ці баби...

Максим поморщився.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍