Читати книгу - "#Галябезголови"

на Фелікса Аскольдовича з надією і очікуванням, бо слів надто мало! Інформації замало. Чому він мовчить? Одного слова «знаємо» недостатньо! Так кажуть, коли щось чекають навзаєм?

— Він у коханки? — питає дівча непевно.

— У якої коханки?! — роздратовано дивується пані Жадкіна.

— Не знаю. Так кажуть…

— Ні! Він не у коханки! — каже полковник.

— А де? Чому ви не говорите, де він?

— Хочу спочатку зрозуміти, що ти готова віддати заради свободи Чорнобая!

— Андрій Іванович у тюрмі?

— Чому ти робиш такі висновки? Знаєш про Чорнобая щось погане? Наркоман? Фетишист-збоченець? Ґвалтує неповнолітніх? Га?!

Юлія Володимирівна кидає на полковника швидкий презирливий погляд, відвертається, із відразою кривиться. Жадкін усе бачить! Усе складає у велику скриню свого терпіння. Відреагує, коли вважатиме за потрібне!

— А які висновки я маю робити? — каже Галя полковникові. — Ви — з поліції. Знаєте, де Андрій Іванович, і кажете, що він не на свободі. Він… у тюрмі?

Жадкін хитає головою: ні, ні!

— Ні?! — перепитує Галя.

— Ні, ти не ставитимеш мені своїх дурних запитань! — кричить пан Жадкін. — Ти не відповіла на мої недурні!

— Так питайте!

— Вже запитав! Що ти готова віддати заради свободи Чорнобая?!

Галя дивиться на полковника приголомшено, на мить опускає очі і кидає швидкий погляд на хазяйку «Белли». Знову опускає очі долу.

— Все… — каже врешті тихо, але впевнено.

— Все?! — полковник регоче, та не істерично, скоріше — із заздрістю, бо просте слово «все» звучить так щиро і беззастережно — не повірити неможливо. — Все?! — повторює хижо. — А що в тебе є?!

Дівчина мовчить, знизує плечима, бо геть губиться, наче вона — канатоходець і вже пройшла пів шляху по непевному канату, що натягнутий над прірвою. Та то пусте, що непевний.

Половину здолала і далі зможе! Та пан полковник спитав: «А що у тебе є?!» — і стало зрозуміло: далі й кроку не зможе ступити над прірвою.

— Не знаю. Все є. Нічого більше мені не потрібно.

— Гроші з кейса віддаси? — полковникові набридає гратися. Підходить до Галі впритул, хапає за підборіддя, дивиться в очі.

— Немає у мене тих грошей! Немає! І де вони є — не знаю! Я б сама до поліції пішла, якби хоч щось про ті гроші знала!

— І чому? — питає пані Жадкіна.

— Через ті гроші — стільки горя! Тьома мені сказав: Юрка, який мене підвозив, убили. А за що?

Жадкін вибухає: втома і нерви даються взнаки. Відштовхує Галю.

— Ти знову мені запитання ставиш? До тебе ще не дійшло?! Я тут запитання ставлю! Забирайся, дурепо! Пішла звідси!

Галя тремтить біля дверей.

— Не піду! Ви ж не сказали, де Андрій Іванович!

— А-а-а! Та ти без голови, так?! Нариваєшся?!

— Скажіть: де він! — вперто повторює дівчина.

— Затриманий! — із несподіваним агресивним задоволенням плює словами в бік Галі Юлія Володимирівна Жадкіна. — За зберігання наркотиків!

— Можна його побачити? — Галя дивиться на полковника, очі наповнюються сльозами.

— Стаття триста сім! Від чотирьох до восьми! — ще агресивніше відповідає пані Жадкіна, хутко підбігає до дверей, розчахує їх різким рухом. — Пішла звідси!

Галя підходить до дверей. Пані Жадкіна не витримує: штовхає Галю у спину, і щоби хоч якось приховати напад несподіваної люті, одним різким рухом зачиняє за дівчиною двері. Нервово йде до столу, знаходить сумку, у сумці — люстерко. Вдивляється у власне обличчя лише для того, аби хоч якось повернути собі контроль… над собою ж.

Полковник спостерігає за дружиною прискіпливо.

— Серйозно? — каже врешті. — Стаття триста сім?

— Що тебе дивує, Феліксе? — вже контрольовано відповідає пані Жадкіна. — Відповідальність за оборудки з наркотиками дотична до сфери нашої діяльності. І я вивчаю навіть дотичні небезпеки.

— А я думав, то — про розширення нашого бізнесу…

— Можливе все! Це твої слова, — пані Жадкіна остаточно повертається у звичну колію.

Та полковник хоче підтвердження! Заглядає дружині у вічі.

— Більше не просиш звільнити Чорнобая?

— Ні, — відповідає Юля після паузи.

Пауза здається полковникові задовгою. І коли дружина пропонує пообідати разом, пан Жадкін лиш супиться і рушає до дверей.

— Сама! — кидає. — Звикай вже хоч щось робити сама! У житті згодиться!

У лікарняній палаті нардепівський помічник Льоня Бурсак прийшов до тями від запаху смачного курячого бульйону.

Важко, з болем розплющив очі і тої ж миті із жахом усвідомив: краще не рухатися, бо знову відключиться від болю. «Сука… Що він зробив зі мною?!» — заплакав подумки, згадавши тьмяні підсліпуваті оченята Гашинського, які від гніву не яскравішали, не ставали більшими, контрастнішими. Навпаки! Коли нардеп впадав у гнівну істерію, його оченята ставали суцільними сірими свинцевими цятками, схожими на голівки цвяхів. Перед очима у Льоні й досі стирчали ті цвяхи…

Все почалося по обіді, коли красунчик Льоня дістався офісу нардепа.

— Де ти вештаєшся?! Шеф уже тричі про тебе запитував! — сказав помічникові бодігард іще на парковці. — Навіть наказав аеропорти перевірити. Думав, що ти втік.

Льоня не насторожився.

— Такі у тебе тупі жарти, — відповів бодігарду легковажно, а тепер допетрав: який же він йолоп! Людина ж попередити його намагалася! А він…

А він усю першу половину того дня витратив на пошуки горе-кілера, який погодиться за скупі дві штуки баксів завалити зухвалого сміливця Андрія Івановича Чорнобая. Взагалі-то, бюджет замовного вбивства становив нерівні і нелогічні шість штук, які Льоня примудрився вициганити у Гашинського, бо той завів звичну пісеньку: от, мовляв, хай спочатку людина роботу виконає, а потім ми їй заплатимо. Та Льоні вдалося умовити нардепа відкрити гаманець, бо нагадав: заява зі звинуваченням у вбивстві — справа серйозна і краще розібратися з нею якомога скоріше. Гашинський понив трохи, та гроші дав! Оті самі нелогічні і нерівні шість тисяч баксів, бо Льоня не зміг переконати шефа дати більше. Помічник голову зламав, намагаючись придумати, що має зробити, аби до нардепа не дійшла інформація про те, що чотири тисячі із шести Льоня планує залишити собі.

— Скажу Гашинському: дві — аванс, — вирішив.

Виконавця пригледів у дешевому нелегальному ігровому клубі, де азартні покидьки курили якусь гидоту і програвали бабусині пенсії, мамині обручки і крадені гаджети. Прийшов сюди не випадково: у клубі керуючим працював Льонин