Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

з боку Києва звучали все менш переконливо, ще й часто супроводжувалися підморгуванням і зловтішною усмішкою.

Під час нашої зустрічі в перші дні серпня з Олексієм Арестовичем — колишнім офіцером ГУР і радником Зеленського на початку вторгнення — він згадав деякі із цих атак. Потім відкинувся на спинку крісла, глянув на мій диктофон і вимовив самими губами: «То були ми». Ми сиділи у звичному місці, у вестибюлі готелю «Інтерконтиненталь», трохи вище по вулиці від Майдану Незалежності. Ще не так давно готель переповнювали іноземці. Навесні світові телеканали новин викуповували цілі поверхи та вели пряму трансляцію з балконів. Тепер більшість роз’їхалася. Вестибюль був порожній, Арестович сидів за столиком у тьмяному світлі, його охоронець прилаштувався на дивані поруч. Єдина людина в барі, крім нас, — молода жінка — підійшла до столика, попросила Арестовича сфотографуватися разом.

— Намагаюся здобути хоч трохи поваги сина, — пояснила жінка. — Він підліток, постійно вас дивиться.

Регулярні брифінги Арестовича з президентської трибуни та в соціальних мережах зробили його тієї весни загальновідомим; він не міг пройти вулицями Києва без того, щоб за ним не ув’язалися критикани або прихильники. Безладні лекції Арестовича про стан справ на фронті та настрої на Банковій регулярно збирали мільйони глядачів. Однак його доступ до президента наприкінці літа було сильно обмежено. Ті, хто ще залишився в дедалі вужчому колі наближених до Зеленського, критикували Арестовича за показуху — ніби не заради цього колись запросили його до команди.

— Ми тепер рідко бачимося, — сказав він про Зеленського.

Арестович, як і багато інших колишніх мешканців бункера, часто відчував ностальгію за тими ночами під землею. Сумував за духом товариства, за наближеністю до президента.

— Весь той час, — із жалем пригадував Арестович, — я жив у сусідній із ним кімнаті. Ми розмовляли, як сусіди по квартирі, чистили зуби поруч, їли разом.

Він досі уважно спостерігав за характером Зеленського — і був вражений, як той змінився.

— Раніше в ньому відчувалася легкість. Швидкі рухи, швидкі рішення, багато розмов, жартів. Тепер — сама броня, — сказав Арестович і переконливо зобразив задираку: підборіддя вперед, очі зіщулені.

На підтвердження своєї думки дістав телефон і відкрив останні новини. Показав мені найсвіжішу — кадри вибуху вдалині. Прокоментував:

— Крим. Просто зараз.

Українці підірвали російську авіабазу, розташовану далеко за ворожими лініями оборони. На авіабазі було повно винищувачів, знищено — щонайменше вісім. Небо над Кримом спалахувало гігантськими вогняними кулями та затягувалося хмарами диму, російські туристи тікали з пляжів. Для Путіна це було приниженням. Крим, що символізував його претензію на імперію, раптом опинився під ударом.

— Ось новий Зеленський, — сказав Арестович. — Він не панькається.

Ми сплатили рахунок і пішли на Михайлівську площу, до пам’ятника княгині Ользі: захований під мішками з піском, він стояв поруч з розбитою російською технікою — виставлених просто неба бойових трофеїв, пописаних графіті: «Путін х*йло!», «Слава ЗСУ!». Арестович запропонував мене підвезти. Нам було по дорозі, а на нього чекав водій у білому мерседесі, на задньому сидінні лежали брелоки та відкривачки із його власниим зображенням. Він вручив мені кілька сувенірів, прикрашених відомими фразами з його прямих ефірів. На одному було написано просто «2–3 тижні» — горезвісний прогноз Арестовича щодо того, скільки часу знадобиться для перемоги України. На задньому сидінні авто він знов відкрив на телефоні світлини з Криму: перелякані туристи, хмари диму.

— Тепер вони вдарять по Києву, — вимовив ледь чутно. — Путін цього просто так не залишить.

Остання фраза засіла мені в голові, і наступні дні видавалося, ніби сирена повітряної тривоги завиває під моїми вікнами з особливою наполегливістю. Прогноз, утім, не справдився. Україна продовжувала бити по російських військових об’єктах далеко від фронту, а росіяни не давали чіткої відповіді — нічого, що могло б зрівнятися з видовищністю цих нових ударів. Один знищив величезний склад російських боєприпасів і електропідстанцію в Криму, пошкодивши залізничну колію, якою Росія постачала припаси своїм військам на півдні. Зеленський чітко дав зрозуміти: ці атаки — лише початок. У щовечірньому зверненні після першої атаки в Криму сказав, що війна завершиться лише після того, як Україна поверне собі весь півострів.

— Ми ніколи від нього не відмовимося.

В офісі президента його помічники дивилися відео з вибухами та щасливо поплескували одне одного по спині. Приблизно за тиждень по тому запалала російська військова база у Бєлгороді. Потім у штаб-квартиру Чорноморського флоту в окупованому Криму влучив дрон, запустивши в небо черговий стовп диму. У Києві після кожної атаки на зміну піднесенню приходив напад страху. Відповідь Росії уявлялася неминучою.

Двадцятого серпня, за чотири дні до святкування Дня Незалежності України, імперський двір Путіна вразив вибух замінованого автомобіля; уперше з початку вторгнення до них підібралися настільки близько. Жертвою стала Дар’я Дугіна — ультраправа активістка та завзята прихильниця війни, часта гостя пропагандистських телеканалів Кремля. Батька жертви — ідеолога неоімперіалізму Олександра Дугіна — вважали розробником концепції, яка обґрунтовує спроби Росії завоювати Україну. Він закликав російську армію трощити Україну всіма силами.

— Убивати, убивати й убивати! — кричав він 2014 року в одному з відеозвернень до послідовників.

Бомба, що вбила його доньку, змінила настрій московських еліт, принаймні на деякий час. Війна в Україні раптом наблизилася до їхнього дому. В момент вибуху Дугін мав перебувати в тому ж авто — повертатися із зустрічі російських націоналістів, яку відвідував разом із донькою. Проте вона їхала в місто сама — і загинула від вибуху миттєво. На кадрах, показаних російським державним телебаченням, Дугін, схопившись за голову, ходить біля уламків, у цей час прибувають пожежники — гасити полум’я, в якому горить тіло його дочки. «Наші серця жадають не просто помсти чи відплати, — написав Дугін за кілька днів. — Нам потрібна лише перемога. На її вівтар поклала своє юне життя моя дочка».

Кремль зробив із молодої пропагандистки мученицю, Путін нагородив посмертно орденом «За мужність». Російські спецслужби заявили, що її вбили за наказом із Києва, а пізніше джерела в розвідувальних службах США підтвердили газеті New York Times, що це правда[303]. Однак Зеленський та його уряд заперечували будь-яку причетність. Розуміли, що Росія може використати цей інцидент для виправдання своїх наступних атак.

— Маємо бути свідомі того, що цього тижня Росія може постаратися зробити щось особливо гидке, щось особливо жорстоке, — попередив Зеленський після вибуху. — Такий у нас ворог[304].

Зауважив, що ракетні удари по цивільних українцях не припиняються від початку вторгнення. Дійсно, лише минулого тижня в Харкові ракета влучила в гуртожиток, де жили літні люди. Семеро загинули, шістнадцятеро — серед них дитина