Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

не зможе знову вдатися до переможної тактики битви за Київ, адже загарбникам не буде потреби розтягувати свої лінії постачання та підставляти їх під удар. Ворог зможе поливати українські позиції вогнем із російського боку кордону, і українцям буде складно утримати будь-яку звільнену територію на північному сході.

Тож Залужний продовжував розробляти операцію на півдні — і західні союзники його явно підтримували. Замість надіслати американцям фальшиву стратегію, як він зробив перед вторгненням у лютому, Залужний та його команда поділилися своїми планами щодо контрнаступу з генералом Міллі та іншими колегами в США і Європі.

— Партнери висловили бажання взяти участь у цій успішній кампанії, — розповідав міністр оборони Олексій Резніков. — Сказали: «Поясніть нам, як ви хочете атакувати, і ми відповімо, яку допомогу зможемо надати, яка зброя буде ефективною».

Дуже важливими для підготовки контрнаступу були системи «Хаймарс» — завдяки спроможності бити по російських базах і складах боєприпасів, розташованих далеко за лініями оборони ворога. Однією з головних цілей для «Хаймарсів» став Антонівський міст, ключова лінія постачання для російських військ на півдні. Наприкінці липня високоточні удари наробили в мосту стільки дір, що він став непроїзним, і росіянам довелося доставляти харчі та боєприпаси своїм військам в окупованому Херсоні через понтонні й поромні переправи. Резніков пояснив мені, що ці удари мали на меті відрізати російські сили на південному фронті та створити умови для їхнього оточення. Утім, навіть тоді українці ще не визначилися з планом наступу.

— Ми зважували варіанти, — казав Резніков. — Чи впораємося? Чи встигнемо накопичити ресурси?

Полеміка загострювалася, адже росіяни повільно просувалися вперед на Донбасі, змушуючи українців віддавати територію. На початку липня загарбники взяли під повний контроль Луганщину. Кремль проголосив це великою перемогою, Володимир Путін нагородив медалями задіяних у наступі командирів. Звелів їм трохи відпочити та готуватися до подальшого просування на Донбасі. Ці невдачі непокоїли Залужного, і в щоденних телефонних розмовах із президентом генерал усе наполегливіше просив про зброю.

— Він ставить запитання, — розповідав Носков, який брав участь у цих розмовах. — Коли ми отримаємо боєприпаси? У мене щодня гинуть люди. Вони не можуть відстрілюватися, тому відступають. В результаті ми втрачаємо територію. Де гармати? Де снаряди? Де боєприпаси?

Хоча постачання «Хаймарсів» та інших сучасних систем від Заходу покращило становище України, зброя надходила на фронт надто повільно, а її кількість була надто малою, щоб на рівних відповідати на невпинний ворожий вогонь. Росіяни випускали до шістдесяти тисяч снарядів щодня. Мали достатньо гармат, щоб розміщувати їх через кожні кількасот кроків уздовж всієї лінії фронту довжиною понад дві тисячі кілометрів, — тоді як українці могли поставити одну гармату на кілька кілометрів. Щоб заповнити прогалини, генерал Залужний пробував усе. Переконував президента та Міністерство оборони закуповувати більше старих радянських систем — замість чекати сучасних комплектів від НАТО. Навесні навіть відкрив власний благодійний фонд, щоб допомогти сплачувати за цю зброю. «Потреби армії, що веде війну, колосальні», — написав генерал у публічному заклику робити пожертви до фонду.

Адміністрація президента дивилася на цю ініціативу скоса. Зеленський із командою поставили собі за мету просити в іноземних донорів гроші та зброю. Чому ж головнокомандувач вирішив збирати кошти самостійно? Хіба в нього мало роботи? Дехто на Банковій угледів у цьому прояв політичних амбіцій Залужного, і після того, як Зеленський створив окрему платформу — United 24 — для збору коштів на армію, генерал погодився відсторонитися від такої діяльності. За винятком цього інциденту суспільство не помічало жодних ознак зростання напруженості між президентом і головнокомандувачем. Обидва наполягали на тому, що мають міцні робочі взаємини. Проте за закритими від публіки дверима на генерала все відчутніше тиснули, вимагаючи результатів із наявними ресурсами. Коли Зеленський із помічниками спробували прискорити початок контрнаступу, Залужний відповів: із чим?

— У нас сотня гармат виведені з ладу, на ремонті, — розповів мені за вечерею в середині серпня Носков. — Чим він має атакувати? А ну, як піде в наступ і десь програє? Скажуть, що не впорався.

Однак часу залишалося обмаль. Позаяк росіяни перекидали сили для захисту півдня, Україні для просування в тому напрямку доводилося зосереджувати все більше й більше військ і зброї, а це лише відтягувало наступ. Наприкінці літа президент відмовився чекати далі. Якщо на півдні умови для прориву не підходять, Зеленський хотів ударити на північному сході, де українці змогли б продемонструвати здатність відкинути росіян. Під час стратегічних засідань він закликав вищих генералів розпочати наступ у напрямку Харкова. Залужний відмовився.

— Він хотів напасти не там, де ми могли, — сказав мені Носков, — а там, де ми мали.

* * *

Доки тягнулися дебати, президент вдався до агресивніших способів продемонструвати здатність України завдавати ударів. Ці події розгорталися далеко від зони бойових дій, на таємному фронті, де Україна могла завдати росіянам суттєвої шкоди за допомогою тієї скромної зброї, що мала. Втілювати таємну стратегію доручили наймолодшому генералові України Кирилу Буданову — тридцятисемирічному очільнику Головного управління розвідки (ГУР). Спецпризначенець, який став керівником шпигунів, Буданов справляв яскраве враження, часто з’являвся на телебаченні, де озвучував туманні погрози та незрозумілі натяки на свої плани.

— Ми вбивали росіян, — якось похвалився він, — і будемо вбивати росіян будь-де по всьому світі до повної перемоги України[300].

Буданов із його ледь не месіанською впевненістю був не з тих, хто суперечитиме президенту чи застерігатиме його від небезпечного кроку. В іншому своєму інтерв’ю Буданов висловився так:

— Немає жодних перешкод. Немає такого, чого ми не зможемо реалізувати[301].

Пообіцяв вистежити й «фізично винищити» злочинців, які вчинили різанину в Бучі, і сказав — приємно було дізнатися, що російська пропаганда називає його терористом. Заступник Буданова пізніше заявив в інтерв’ю німецькій газеті, що агенти ГУР планують убити Путіна та його соратників — список довгий, містить, зокрема, керівників російського військово-промислового комплексу[302].

Справи рук ГУР невдовзі стали темою палких спекуляцій, що принесло Буданову своєрідне культове визнання. Перші місяці вторгнення на російських військових об’єктах і складах пального у найближчих до України регіонах часто ставалися вибухи та пожежі, і російські чиновники звинувачували в цих інцидентах українські дрони або диверсантів. У квітні гелікоптери, рухаючись на малій висоті, принаймні двічі перетинали кордон і завдавали удару по цілях у Бєлгородській області Росії. Україна заперечувала відповідальність за ці атаки, а Кремль намагався не привертати до них уваги, щоб уникнути конфузу. Наприкінці літа, коли президент Зеленський та його оточення з нетерпінням чекали на початок великого контрнаступу, ці таємні атаки стали сміливішими та ефектнішими. Вони відбувалися глибше на території Росії, а офіційні заперечення відповідальності