Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

90. Сяйво очей

Зала у Парижі була не така, як усі. Це був не театр, не філармонія, не студія. Благодійний концерт проходив у старій церкві на Монмартрі, де замість люстр — свічки, замість сцени — вівтар, а замість ехо — тиша, яка вбирає кожен подих.

Марта стояла за кулісами, якщо так можна було назвати невелике приміщення біля ризниці. Вона тримала скрипку. Свою. Ту, що з нею пройшла бурі, поцілунки, пожежі, німоти. І цю тишу. Але вперше — без Андрія.

Він не приїхав. За власним бажанням. Бо знав: цей виступ — не його сцена.

— Ти вже не моя учениця, — сказав він перед від’їздом. — Ти — моя музика. І вона мусить зазвучати сама.

Концерт організували для збору коштів на нові інструменти для шкіл Сходу України. Марта погодилась одразу. Але лише в останній день зрозуміла, що це не просто доброчинність.

Це — випробування.

Вона вийшла — без ведучих. Без супроводу. Без вступу. Вийшла — як є. У чорній сукні, з рукою на скрипці, з поглядом — далі, ніж сцена.

Зал мовчав.

Вона почала з повільної частини “Symphonia di due anime”. Їхньої з Андрієм. Тієї, яку грали під зорями, під дощем, у середині тиші. Тепер — вона звучала по-іншому. Глибше. Самотніше. Але не слабше.

Її пальці не тремтіли. Але серце — билося в такт тому, що він колись сказав:

— “Ти навчишся грати, коли не знатимеш, чи хтось тебе слухає. Але будеш звучати, бо інакше — задихнешся.”

Серед глядачів сиділи діти. Жінки. Ветерани. Меценати. Служителі церкви. Люди, які ніколи не були на її концертах. Але тепер — слухали, ніби вперше відкривали себе.

У третій частині композиції вона зупинилась. Заплющила очі. І уявила його руки. Його дихання. Його спокій.

І тоді — відчула, що він поруч.

Не фізично.

А в ній.

 

Після виступу зала підвелась. Не миттєво. Повільно. Як молитва, яка доходить до серця не з першого слова.

Хтось плакав. Хтось просто стояв.

Марта вклонилась. І побачила в останньому ряду — світло очей.

Ні, не Андрія. Його не було. Але хлопчик із чорним волоссям, років шести, тримав скрипку, і дивився на неї так, ніби вперше побачив музику не як звуки, а як життя.

Цей погляд був подарунком.

Він говорив більше, ніж усі рецензії.

— Дякую, — сказала вона, вже в кулуарах, у маленький диктофон. — Я грала без нього. Але не без нас. І музика, яка витримала це мовчання — вже не потребує слів.

Бо сяйво очей — це теж оплески.

Тільки справжні.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍