Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

клубочилися похмурі метафори: їй ніби поклали на груди величезну каменюку, і тепер вона повільно задихається під її вагою, як стародавні великомученики. Аліса, безбожниця навіть за кращих обставин, навіть уявити не могла, за віщо вона так страждає.

Крізь сон вона байдуже прислухалася до рипу воза й почула, як загавкав пес. Вона знала, що це щось та значить, тільки ніяк не могла зрозуміти, що саме, а тоді дивний голос сказав щось несосвітенне комусь із дітей («Бонжур»). Аліса ледь не впустила немовля, поквапцем застібаючи сукню. Жан-Пол Арман! Він велично випростався на порозі, а тоді, не чекаючи на запрошення, сів до кухонного столу й почав поливати екстравагантними сентиментальними компліментами маленьке мишасте дитинча, майже загублене вглибині великої дерев’яної колиски.

— Шасліва маті! — сказав він своїм екзотичним акцентом. — Шкода, шо маля не фотографував!

Що ж до фотографій, то Аліса розпачливо намагалася згадати, чи вона нічого не підписувала. Вона ж не зобов’язувалася виплатити гроші, яких у неї все одно нема? (Усе її земне майно зводилося до шести срібних шестипенсовиків у металевій коробочці від чаю на камінній полиці). Материнська забудькувата голова перетворилася на сито.

Мсьє Арман витягнув із великої чорної шкіряної сумки плоди своїх трудів. Три карточки він оправив, аби продемонструвати клієнтці, що їй нагально треба заплатити ще й за рамки, аби виставити своїх нащадців у щонайкращому світлі, хоча одна зі світлин у рамці (і то, варто сказати, значно дорожчій, ніж дві інші) — улюблена фотографія самого мсьє Армана — зображала ніяких не нащадків, а Алісу, що ховала набубнявіле дитиною тіло за шезлонгом і загадково всміхалася камері.

— Belle, — схвально пробурмотів він, штовхаючи портрет через сосновий стіл.

Аліса байдуже поглянула на світлину, але все ж простягнула руку і взяла портрети дітей: застиглими й непорушними вони чомусь видавалися значно симпатичнішими, ніж у житті. Її очі зволожилися, і вона тихо схлипнула. Мсьє Арман видобув, як фокусник, із однієї з численних кишень величезну (і чисту) шовкову хустинку і широким жестом подав Алісі. Вона геть не по-дамськи вишморкалася, рвучко встала з-за столу, взяла з полиці над каміном коробку від чаю, відкрила й мелодраматичним жестом висипала її вміст на стіл, так що монети розсипалися лицями дітей.

— Ось, — трагічно заявила вона, — це все моє земне майно. Я у ваших руках.

І розридалася.

Мсьє Арман розгубився — йому частенько траплялися клієнти, нездатні заплатити, власне, він звик і майже цього очікував, але такої істеричної, такої емоційної, такої, власне, чужинської реакції він ще не бачив, тож йому знадобилося кілька секунд, щоб зібратися й потягнутися до її тонкої долоні.

— Люба пані, — сказав він. — Люба, люба пані, не засмучуйтеся, я не візьму у вас грошей.

Це заскочило Алісу зненацька. Вона не могла пригадати, щоб хтось говорив із нею так ласкаво; більшість тільки й думала, як вициганити в неї копійку, тож вона підозріливо поглянула на мсьє Армана.

— То що ж тоді візьмете? — спитала вона, гордовито піднявши підборіддя на випадок, якщо він зазіхне на її честь.

— Нічого я, люба пані, не хочу, крім вас щасливу.

Вчителька у ній схотіла була виправити його граматику, але несподівана ласка увімкнула у ній насос для сліз, тож вона почала ридати і голосити так, що мсьє Арман аж захвилювався, чи вона при здоровому глузді.

Це не лишилося непоміченим, і тривимірні діти Аліси мовчки виросли на порозі.

— Мамко, — спитала Ада, — шо си стало?

Почувши сільську вимову своєї найстаршенької й найкращенької дитини, таку не схожу на барокову екзотику голосних мсьє Армана, Аліса заридала ще голосніше.

Нарешті емоції стихли, діти розбіглися, а мсьє Арман наготувався знову сідати на свою рипучу колісницю. Приклавши руку до грудей зліва, він сказав:

— Я серцем, люба пані, відчуваю, що у вас багато нещастя і горя. Ви... — він повів рукою, вказуючи на ферму і цілий Йоркшир, — ви не створені для цього страшного життя.

Аліса з червоними від ридань очима кивнула у німій згоді, ніби фотограф зняв слова їй із язика. Його старенький поні, ув’язнений між голоблями такого самого старенького возика, вигнув шию й порхнув, і, скориставшись прикриттям неспокійного транспорту, мсьє Арман нахилився, так що його тонкі губи опинилися за якийсь сантиметр від вуха моєї прабабусі, а його вусики залоскотали їй щоку. Що сталося між ними тієї інтимної миті? Моя дурненька прабабуся прийняла запрошення до катастрофи, втрат, нестерпного горя і життєвої поразки за можливість втекти і вивільнити свою істинну природу, пригноблену й придушену злиднями і тяжким таруванням.

— Я чекати, — сказав мсьє Арман, — в кінці алеї опівночі. Я чекати всю ніч, щоб ви прийшли і ми втекли до кращого місця.

— Збираюся чекати, — Аліса нарешті зважилася його виправити. — Чи у цьому випадку, можливо, «чекатиму».

— Та байдуже.

Пізніше після обіду спостерігач міг би побачити Алісу у дверях горища для сіна. Вона стояла, розвівши руки, як Вітрувіанська людина, й аналізувала висоту, свою вагу та наслідки падіння. Вона, як і належить за таких обставин, вдяглася в чорне, себто у стару сукню, де мереживо вже взялося іржею, і дивилася на землю внизу з такою собі жалісливою втіхою, якої наша родина більше не знала, доки на світ не прийшла Патриція.

Утім навіть попри душевне сум’яття Аліса спромоглася підрахувати, що висота замала, тож падіння закінчиться хіба що зламаними кінцівками, що тільки погіршить життя, а не уможливить втечу, тож її анітрохи не сприкрило, коли внизу з’явилася Ада й від жаху роззявила пишні губки.

— Мамко, шо ви робите?

Мати — чорний іржавий янгол — зітхнула і стенула плечима, мовляв, поняття не має.

Ще пізніше, коли вони повечеряли неапетитною смаженею з картоплі й капусти, посварилися, пощипалися, пошторхалися й довели Алісу до нервового зриву, діти неохоче піднялися нагору, а Аліса поринула у стомлену дрімоту на кріслі перед холодним каміном, із якої її вирвав п’яний як чіп Фредерік. Він увірвався в дім і злякався, побачивши у кріслі на темній кухні обрис дружини.

— Хто тут?

Їй здалося, що зараз він її ударить, тож вона поспіхом запалила свічку.

— Та я ж бо, йолопе.

— Ага, — сказав він і повалився на лаву.

Аліса примружилася, щоб при мерехтливому світлі свічки краще розгледіти вогку червону пляму в нього на руці.

— Знову бився? — спитала вона без особливого інтересу.

Фредерік кілька секунд