Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

Найсильніший контраргумент висунув Лемкін. Не заперечуючи індивідуальні права, він, однак, вважав, що надмірне зосередження уваги на окремих особах є наївним, що воно ігнорує реальність конфліктів і насильства: злочини проти індивідів розглядали тому, що вони належали до певної групи, а не через їхні індивідуальні якості. У розумінні Лемкіна, закон має виявляти реальні мотиви і справжні наміри, ті фактори, які пояснюють, чому окремих індивідів — з певних цільових груп — убивали. На думку Лемкіна, фокус на групах був практичним підходом.

Попри однакове походження і спільне прагнення до ефективного підходу, погляди Лаутерпахта і Лемкіна були різко поділені щодо запропонованих ними рішень великого питання: «Як закон може запобігти масовим убивствам?». «Захищати окрему особу», — каже Лаутерпахт. «Захищати групу», — каже Лемкін.

120

Лаутерпахт завершив писати промову для Шовкросса і надіслав її до Лондона 29 листопада, не згадавши у ній ні геноцид, ні групи. Він дозволив собі скромно відсвяткувати — прогулянка у темряві до Товариського салону у Триніті-коледжі і склянка портвейну.{509} Наступного дня Шовкросс надіслав ввічливе повідомлення з подяками.

Шовкросс вже без Лаутерпахта повернувся до Нюрнберга, аби виголосити британську вступну промову. 4 грудня генеральний прокурор звернувся до трибуналу відразу після показу першого гнітючого фільму про концентраційні табори, який емоційно збурив багатьох присутніх. Жорстокий вміст зернистої чорно-білої стрічки підсилила атмосфера спокійного, послідовного викладу фактів нацистської агресії по всій Європі у виступі Шовкросса. Він почав з викладу подій у Польщі 1939 року, далі згадав про те, що відбувалося у 1940 році у Бельгії, Голландії, Франції і Люксембургу, тоді звернувся до подій у Греції та Югославії на початку 1941 року, і врешті — у Росії у червні 1941 року, до операції «Барбаросса».

Юридичні аргументи Шовкросс здебільшого взяв з проекту промови, який написав Лаутерпахт.{510} У значній частині промови використовувалися слова кембриджського науковця, який висловив ідею, що злочини проти людяності вже мають міцне правове підґрунтя, що спільнота держав вже давно затвердила «право втручатися для захисту прав людини, знехтуваних державою в такий спосіб, який розрахований на те, щоб вразити моральні принципи людства». Ця частина промови зайняла майже п’ятнадцять друкованих сторінок, дванадцять з яких написав Лаутерпахт. Про злочини проти людяності і права окремих осіб Шовкросс говорив точними словами Лаутерпахта, рішуче заявляючи, що трибунал повинен відкинути традицію, за якою суверени можуть діяти на свій розсуд, вільно вбивати, калічити і катувати власний народ.

Лаутерпахт переконав Шовкросса випередити аргументи підсудних, якщо вони стверджуватимуть, що через те, що за міжнародним правом держави не можуть вчиняти злочини, тому й індивіди, які служать державі, теж не можуть бути винними у злочинах. Держава може бути злочинною, сказав Шовкросс трибуналу, і тому є нагальна необхідність придушувати злочини держав у спосіб «більш рішучий і більш ефективний, ніж у разі злочинів окремих осіб». Індивіди, які діяли від імені такої держави, несуть «безпосередню відповідальність» і повинні понести покарання. Герінг, Шпеєр і Франк були під його прицілом.

В основі аргументів Шовкросса лежали ідеї Лаутерпахта. «Держава не є абстрактним утворенням», — заявив британський генеральний прокурор, вживши формулювання, яке буде часто повторюватися перед трибуналом і після процесу. «Її права і обов’язки є правами і обов’язками людей, її дії — це дії політиків, які не повинні шукати імунітету, ховаючись за право-суб’єктністю держави». Це були радикальні висловлювання, які зачіпали ідеї індивідуальної відповідальності, ставили «фундаментальні права людини» і «фундаментальні обов’язки людини» у центрі нової міжнародної системи. «Якщо це інновація, — підсумовував Шовкросс, — таку інновацію треба захищати».

Послухавши Лаутерпахта, Шовкросс не згадував про геноцид. Коли він виступав у Нюрнбергу, Лаутерпахт читав лекцію у Кембриджі про роль цього судового процесу у приверненні уваги до захисту окремих осіб. Після лекції його колега з Триніті-Холл Т. Елліс Льюїс надіслав повідомлення, де висловив подяку за «прекрасний виступ»: «Ви говорили переконливо, мудро і щиро, з такою неупередженістю, якої очікують від юриста, що добре знається на своїй справі»{511}.

121

Впродовж перших тижнів процесу суддям було представлено нові незвичні юридичні аргументи і небачені страшні докази. Окрім таких документів, як щоденники Франка, перед ними розклали гротескні артефакти, татуйовану шкіру людини, засушену і зменшену у розмірі голову людини, — а на великому білому екрані, який висів у задній частині зали суду, демонстрували фільми. Поява в одному з коротких фільмів Гітлера викликала серед підсудних тривожну метушню. «Хіба ви не відчуваєте страшної сили, що криється у його особистості, — пролунало зауваження Ріббентропа, — як він прямо-таки зносить людей з ніг?». Сила особистості — це було «erschütternd». Приголомшливо.{512}

Інші фільми викликали трохи стриманішу реакцію, особливо кадри, зняті у таборах і гетто по всій Європі. Одне з приватних відео, зроблене німецьким солдатом, який брав участь у погромі у Варшаві, було своєрідним акомпанементом до «текстів, які зачитували вголос з щоденника Франка, нацистського генерал-губернатора Польщі», — писав часопис «Нью-Йоркер»{513}. Чи це поєднання тексту і зображення змусило Франка замислитися про мудрість, здійснених ним кроків у Варшаві, чи про рішення залишити і не знищувати свої щоденники? Чи він згадав наказ Гітлера «зрівняти Варшаву з землею»? Чи цю самовдоволену телеграму, яку він надіслав Фюреру, — знайдену пізніше більшовиками, — в якій описав дивовижну Варшаву, «охоплену полум'ям»? Чи блискучий звіт, підготовлений генералом СС Юрґеном Штропом, про успішну ліквідацію гетто? Чи свій візит до варшавського гетто у товаристві Курціо Малапарте? Чи дівчинку у червоній сукні, ту дівчинку, що посміхається на домашньому відео, яке він зберігав у себе аж до кінця свого правління?

Якщо у нього і були подібні думки, це жодним чином не відбивалося на обличчі Франка. Окрім випадкових проявів «удаваної цікавості»{514}, він не виказував жодних емоцій, ховаючи очі за темними окулярами. Здається, це було не через те, що він відчував сором, а тому що він зосереджено обмірковував юридичні аргументи, діловито готуючи ноти протесту і коментарі до цих фільмів. «Стрічка про Варшаву показує лише один бік набагато складнішої історії», — сказав суддям його адвокат Зайдль і попросив, щоб Франку негайно надали право висловитися з цього приводу. Це клопотання було відхилено. Франк матиме можливість звернутися до трибуналу, але ще не зараз.

Ті фільми дивилися журналісти, а також усі, хто сидів на місцях для громадськості. Під час судових слухань тут бували такі видатні особистості, як Фіорелло ла Гардіа, колишній мер Нью-Йорка, письменники Івлін Во і Джон Дос Пассос, науковці, військові чиновники і навіть актори. Увагу громадськості до судового процесу привертали