Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
122
Енід Лоуренс, що стала леді Дандас і яку називали Роббі, запросила мене на чай до своєї затишної і впорядкованої квартири у Кенсінгтоні. Вона була однією з небагатьох, хто міг розповісти з перших уст про початок слухань. Вдова героя Битви за Британію{516}, вона зі спокійною енергією та ясністю розповіла про свій перший візит до Нюрнберга у грудні 1945 року, коли мешкала з батьками. Роббі вела невеличкий кишеньковий щоденник, куди олівцем занотовувала свої думки і спостереження, і тепер використовувала його, аби відновити свої спогади.
Вона їздила до Нюрнберга у службових справах, тому що працювала на союзників під час війни, а після її закінчення діяла у справах подвійних агентів. Роббі приїхала до Нюрнберга, аби взяти інтерв’ю в обвинуваченого Альфреда Йодля, начальника операцій вермахту. «Доволі приємний чоловічок, — сказала вона, — і готовий співпрацювати». Він і гадки не мав, що молода жінка, яка ставила йому питання, була дочкою голови трибуналу, і що вона проводила свій вільний час, відвідуючи визначні пам’ятки Нюрнберга.
Роббі захоплювалася своїм батьком, «чесною людиною», незаплямованим ні амбіціями, ні ідеологією, який був мало зацікавлений у доктринерських дебатах щодо геноциду, злочинів проти людяності чи відмінностей між захистом груп і окремих осіб. На його призначенні наполіг Вінстон Черчилль, з яким вони були членами приватного обіднього клубу «Інший клуб» (Other Club).
Завданням батька, як він це бачив, було просто застосувати закон до викладених фактів, і зробити це справедливо і швидко. Він планував бути вдома через шість місяців.
«Головою трибуналу він став випадково, — додала Роббі, — тому що був єдиним суддею, який підходив усім: росіянам не підходили американці, американці не хотіли росіян або французів, французам не підходили росіяни». Її батько ніколи не писав ані про цей судовий процес загалом, ані про якісь його деталі, на відміну від Біддла{517}, американського судді, який написав книгу, чи Фалько{518}, французького судді, який вів щоденник, опублікований лише через сімдесят років після процесу.
«Мій батько не схвалював щоденника Біддла», — різко сказала Роббі. Рішення, прийняті суддями наодинці, мають залишатися закритими.
Вона була знайома й з іншими суддями. Генерал Никитченко був «повністю підконтрольний Москві». Його заступник полковник Волчков, з яким вона якось навіть танцювала, був «більш людяним». Він навчив Роббі казати «Я кохаю тебе» російською (її батько підтримував контакт з Волчковим і після завершення процесу, але одного дня листи перестали надходити, а міністерство закордонних справ порадило йому тримати дистанцію). Доннедьє був старим і «доволі неприступним». Її батько був набагато ближчим до Фалько, заступника французького судді, і вони стали добрими друзями після процесу. Біддл йому теж подобався, такий собі освічений «типовий американець з Ліги Плюща[38]».
З прокурорів Роббі найбільше захоплювалася Максвеллом Файфом, тому що він був «у всьому на висоті», відданий юрист, який під час процесу завжди був у залі суду. Я сприйняв це як докір Шовкроссу, який з’являвся на слуханнях під час ключових моментів, але не був присутній у судовій залі постійно, на відміну від Джексона, який залишався у Нюрнберзі цілий рік. Роббі не хотілося заглиблюватися, втім, вона була не першою, хто різко висловив своє неприязне ставлення до Шовкросса, якого багато хто вважав гордовитим і зарозумілим, навіть якщо він був хорошим адвокатом.
На початку грудня Роббі провела у судовій залі 600 п’ять днів. Вона була більшою за англійські судові приміщення, а переклад через навушники був технічною новинкою. Атмосфера була дуже «чоловічою»: усі судді, усі підсудні, усі прокурори — чоловіки. Єдиними жінками у судовій залі були стенографістки і перекладачки (одну з них, блондинку з пишною зачіскою, судді називали «пристрасна копиця»), а також кілька репортерок.
Вона згадувала про обвинувачених, як про «незабутню компанію». Серед них виділявся Герінг, тому що «мав такий намір», він був сильним лідером. Гесс був «дуже примітним», поводився «найбільш ексцентрично», з дивною і постійною мімікою на обличчі. Калтенбраннер мав «видовжене худе лице, здавався дуже жорстоким». Йодль був «милим», а його шеф Вільгельм Кейтель «виглядав як генерал, як солдат». Франц фон Папен мав «дуже непоганий вигляд». До Ріббентропа було прикуто багато уваги лондонської преси через впізнаваність імені. Ялмар Шахт був «поважним і охайним». Альберт Шпеер? Виглядав «просто надзвичайно» через свою манеру триматися і контроль над собою. Штрайхер? Мав «абсолютно жахливий вигляд». Роббі Дандас посміхнулася, коли сказала: «Він виглядав жахливо; у ньому усе було жахливим».
Франк? Так, вона пам’ятала Ганса Франка з його темними окулярами. Він здавався нікчемним, замкненим у собі. «Приблизно в той час британські газети опублікували злобну карикатуру на нього, — нагадала мені Роббі, — яку намалював Девід Лоу»{519}. «Думки щодо того, хто отримає приз «найпротивнішого-з-присутніх», можуть різнитися», — писав Лоу, але він без вагань проголосував би за Франка, «Варшавського різника». Карикатурист віддав би свій голос за поєднання постійної зневажливої посмішки і тихого бурмотіння.
— Це не той, хто постійно плакав? — раптом спитала Роббі, і це нагадало мені, що й інші розповідали про Франкові сльози.
— Так, — відповів я.
Роббі була у суді в той день, коли показували фільм про Гітлера, який викликав у Ріббентропа та інших безконтрольний плач.
Картини жахіття зринали у пам’яті, наче усе відбувалося вчора. Роббі згадала свідчення жінки-коменданта з Дахау, тієї, що робила «абажури з людської шкіри». Моя співрозмовниця легко хитала головою, розповідаючи це, наче намагаючись позбутися цього спогаду, а її голос тихшав, аж поки її не стало ледь чути.
— Зазвичай усе було дуже нудно, тоді щось відбувалося, і моєю реакцією був жах.
Вона замовкла.
— Це було жахливо…
Роббі чула уривки звіту, який Штроп підготував Франку, під назвою «Варшавського гетто більше немає».
Вона сиділа на місцях для публіки і слухала, як зачитують уривки з щоденника Франка. «Те, що ми прирікаємо 1 200 000 євреїв померти від голоду, слід зазначити лише побіжно»{520}, — такі слова вона почула.
Роббі бачила людську шкіру, яку, як повідомлялося, зняли з тіл у Бухенвальді. Вона згадувала про обговорення татуювань, зроблених на живій плоті.
Ті докази так глибоко вразили Роббі Дандас, що навіть понад сім десятиліть по тому вона відчувала неабияке хвилювання. «Я ненавиджу німців, — раптом дуже несподівано сказала Роббі. —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова», після закриття браузера.
