Читати книгу - "Танець недоумка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чому «придумала»?
— Бо не було ніякого мутагену. Розалін сподівалася змусити їх надіслати шлюпки. І загинула… Та й таке…
— Стривай-стривай… Мутаген був!
— У збудженій фантазії керівника місії, який перебував на «Артилеристові»! А Ірма просто налила в той термос кави. Кавові відходи з автомата, розведені водою до стану загадкової темної гущі… Вона знала, що ніхто не відкриватиме його, аж поки ми не повернемося на Землю.
У мене до нудоти паморочилося в голові від того, що кожне її слово перевертало все з ніг на голову.
— Не розумію… — я намагався все ж якось осмислити, але не виходило. — Мутаген є… І він діє!
Ледь не згадав женців, але вчасно прикусив язика.
— Діє? — Вандлик аж гиготнула. — Це Ірма тобі розказала?
— Нащо їй тоді було тягнути мене на дослідницьку станцію? По кавову гущу?
— То ви там удвох були? Чи ще хтось?
Я сіпнувся, раптово згадавши, що це допит, а я — арештант.
— Були де? — я запізніло спробував зобразити святу простоту.
— Пізно, лейтенанте, ти проговорився. Ви були там разом. Отже, арсенал теж ховали разом. Це ж ланки одного ланцюга, так?
— Думай, що хочеш.
— А що тут думати! Уранці ми приведемо її сюди, і я запитаю.
— Не смій її чіпати! — зненацька випалив я, хоча, правду кажучи, не планував. Вирвалося. Бо Вандлик наче навмисно бралася за все, що мені дороге.
— Захищаєш її? Я тебе розумію. Вона вміє бути приємною, так же? Розумною, цікавою. Що вона тобі розповіла? Яка я падлюка?
Я не знав, що відповісти.
— А вона розповіла, чому носить браслет дезертира?
— Хіба не тому, що ти так вирішила?
— Вона намагалася викрасти «Три корони Кортеса»!
— Наш лінкор? — недовірливо запитав я. — Коли ж вона встигла?
— Під час консервації об’єкта «Два нулі» розвідгрупа першої хвилі виявила Ірму в лазареті. Довготривале заморожування. Відразу ж підняли на борт «Трьох корон». Узагалі не були впевнені, що вона виживе. Я знову спустилася на планету, бо тут почали розгортати нову базу… Ірма опритомніла й, усім на подив, почувалася непогано. Пам’ятаю, як ми вперше говорили по відеоканалу… Вона тоді сказала: «Дякую, що повернулася по мене». А я розплакалася…
На обличчі Вандлик несподівано заграли жовна. Її тонкі губи скривилися й побіліли.
— Як дурна… — стиха виплюнула вона. — А ще за кілька днів Ірма прокралася на місток і намагалася активувати режим зворотного стрибка. Такий ось, Гілелю, поворот подій! Усіх нас — а тоді тут було чотириста осіб — вона просто вирішила покинути в цьому пеклі назавжди!
— Вас однак би забрали — сюди стрибнули ще два кораблі…
— Але Ірма ж про це не знала! Якби «Три корони» прилетіли самі, як колись «Артилерист Ганс», по нас повернулися б щонайраніше через сорок років! Думаєш, хтось би вижив? Але їй було байдуже!
Вона викрикнула це мені в обличчя, і її голос відбився від стін короткою луною.
Крихітні бризки слини окропили мої щоки. Вандлик знову стиснула вуста.
— Нащо ти мені це говориш? — запитав я.
— Нащо? Бо це навіть не твоя ідея — викрасти арсенал! Тепер це ясно як білий день! А я все не могла зрозуміти, як ти міг до такого дійти! Виявляється, тут постаралася моя подруга. У неї сильно поїхав дах, Гілелю. А ти просто опинився не в тій команді. Але це ще не пізно виправити!
Я мовчав. Вандлик підійшла до вікна й тріснула по сенсорній панелі. Пластикова штора на дзеркалі з дзенькотом поповзла вгору.
— Отже, — втомлено сказала Вандлик, — де арсенал?
— Добре… — наважився я. — Але спершу в мене ще одне запитання. Просто дай чесну відповідь, і я все скажу.
Чекав, що вона розсердиться. Але, схоже, розповідь забрала у Вандлик усі сили. Вона просто кивнула.
— Що таке фактор «Б»?
Секунду вона здивовано морщилася.
— Це так важливо?
— Просто скажи.
Вона кивнула.
— «Б» — означає безпека. Безпека компанії «Корпус Конкістадорів». У кожній місії він свій.
— А тут?
Вандлик кинула короткий погляд на дзеркало. Потім іще раз кивнула.
— Я розумію, до чого ти ведеш, — нарешті сказала вона. — Та оскільки я пообіцяла відповісти чесно… Фактор «Б» для місії на Іш-Чель — відсутність дієздатних родичів на Землі, які могли б через сорок років позиватися на Корпус до суду. Так чесно?
— Бо ми можемо не повернутися?
— Так. Загибель цивільного в місії — катастрофа для приватної компанії. А вас довелося тягти сюди разом із дітьми. Розумієш?
Я кивнув. Насправді це був тест. І зовсім не на чесність.
— Тоді твоя черга, Гілелю. Де арсенал?
Вона аж подалася вперед, наче зайві двадцять сантиметрів могли завадити їй почути.
— Ми його не ховали, — я розвів руками. — Не ховали в жодне спеціальне місце. Просто відтягнули метрів на сто від входу й склали на вантажному майданчику. Падав сніг, пам’ятаєш? Ящики пласкі. Через пів години їх уже замело. А зараз, мабуть, метрів зо два навалило…
Вона кинула на мене сповнений тріумфу погляд. Нічого не сказавши, раптом підвелася й стрімко вийшла. Отак просто — хряснули двері, і я залишився сам на сам з її порожнім стільцем. Я знав, що вона помчала перевіряти мої слова. І знав, що скоро повернеться. Тому що я збрехав. Її чесність щодо фактора «Б» означала тільки одне — мене й справді не збираються залишати живим.
Деякий час я насолоджувався світлом моїх улюблених мерехтливих ламп і їхнім мерзенним гудінням. Потім знову клацнув замок. Я здригнувся. Подумав, що це занадто швидко.
Увійшли четверо. Без комбінезонів, у формі, зі зброєю. Всі незнайомі.
— Тут? — невпевнено запитав один.
— Ні, — відповів другий і подивився на мене. — Ви підете з нами.
— Куди? — передчуття неприємно здавило мені груди.
— Може, вколоти йому щось? — знову спитав перший.
Другий відмахнувся.
— Виводьте, — і підняв гвинтівку, цілячись у мене.
Двоє взяли мене під руки й поставили на ноги.
— Хлопці, я можу й сам іти… Скажіть куди…
— Недалеко, — похмуро кинув хтось. — Не смикайся.
— Може, тут усе ж таки краще? — знову запитав перший. Він явно боявся.
— Заткнися, — тихо сказав другий.
І мене поволочили до дверей.
16
Ми опинилися в довгому світлому коридорі, і я з подивом зрозумів, що весь цей час перебував у будівлі нашого госпіталю.
Ті двоє, що тримали мене попід руки, ішли дуже жваво. Навіть квапливо. Я не сумнівався, що, коли зашпортаюся, вони навіть не стануть гаяти час, щоб дати мені підвестися — просто потягнуть далі. Навколо не було ані душі. Ми проходили повз темні вікна палат-боксів, а потім коридор повертав. За рогом було кілька людей у білих халатах; побачивши нас, вони заметушилися й спішно кудись подалися.
Вікно найближчого боксу світилося, і я повернув голову.
— Уперед дивися! — гаркнув один із моїх провідників.
— Та нехай, — байдуже сказав другий. — Кому він розкаже…
По той бік товстого скла спиною до нас на ліжку сидів чоловік у лікарняній сорочці. Щойно ми порівнялися з вікном, він стрепенувся й раптом стрибнув — як кішка, руками
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танець недоумка», після закриття браузера.