Читати книгу - "Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи"

(чи, якщо хочете, імператив «Насолоджуйся!») стає найсуворішим диктатом людини. У контексті тих філософських шкіл, які ми розглядали до цього, йдеться загалом про скрайнє розуміння. Навіть гедоністи допускали, що не все на світі можна пояснити принципом любові до себе і що існують винятки, коли ми не діємо за цим принципом (наприклад, дружба).

З вини неправильного трактування вчення Адама Сміта у наш час відбулося витіснення етики з поля зору основного економічного напряму, який із суспільних наук завернув у сферу чистої математики. Я переконаний, що нам, звісно, потрібно розвивати друге, але не варто геть нехтувати першим, тому що так цілком можливо, що нам би вдалося вирішити деякі питання, які чатують на нас у глухих кутах (не лише політичної) економіки. Економіка як така стала на диво глухою до голосу етичних наук, з яких вона сама проросла.

Моральність егоїзму: і любов до себе — це любов

Якщо наостанок ми повернемося до основних тем цього розділу, до невидимої руки ринку й до homo oeconomicus, то само собою напрошується питання, де саме в площині добра та зла знаходиться егоїзм як визначальний фактор обох цих концепцій. Чи любов до себе — це те, що заслуговує морального засудження? Адам Сміт, який свого часу об’єднував віддалені сьогодні світи економіки та етики, до певної міри захищає егоїзм, проте детально не розбирає. Тож почнімо багатьма століттями раніше, а саме з основного морального принципу нашої цивілізації, який впорядковує стосунки між людьми, для чого в англійській мові усталилася назва «золоте правило»:

Люби свого ближнього, як самого себе![903]

Згідно з цим правилом, любов до себе прирівнюється до любові до ближнього. Вона повинна стояти не вище й не нижче, до того ж любов до себе слугує мірилом, основою для порівняння (або ж, якщо хочете benchmark) для того, наскільки сильно треба любити ближніх. На підставі такої логіки, любов до себе — це певний критерій, на основі якого ми вимірюємо любов до ближнього, позитивний заряд. Якщо ми спробуємо розвинути цю ідею ще далі, використовуючи економічну термінологію, можна з нею погратися так: якщо людині приносить радість (підвищує утіліті) ощасливлювати інших (підвищувати утіліті), тоді цю позицію можна розцінити як: а) прихований егоїзм, або б) приязнь і симпатію. Якщо замість того, щоб з’їсти морозиво самому, я безкорисливо віддам його своїй дитині чи другові, я роблю хороший вчинок. Однак з погляду економічної теорії, тобто варіанта а), її можна «пояснити» чи подати ще й так: оскільки я свідомо відмовився від морозива, я цілком егоїстично підвищив корисність сам собі. У повсякденному житті таку поведінку точно б ніхто не розцінив за егоїстичну, навпаки — за неї належить подякувати, похвалити. Проте в суворо економічному значенні слова, якщо мені в варіанті а) більшу корисність приносить дарування, ніж моя приватна потреба, тоді дякувати в такій ситуації аж ніяк не годиться, дякувати би мав той, хто дарує, тому що актом дарування він підвищує свою корисність. Що до великої міри виглядає абсурдно.

Однак повернімося до золотого правила: з одного боку, ми бажаємо нашим близьким такого самого добра, як самі собі (якщо не більшого), з іншого — людській природі притаманно бажати нещастя та хвороби тим, кого людина ненавидить, кого вважає своїм недругом. У такому випадку я підвищую свою корисність зниженням корисності ворогів, як, наприклад, написано в одному з псалмів.

Вавилонськая дочко, що маєш і ти ограбована бути, блажен, хто заплатить тобі за твій чин, що ти нам заподіяла![904]

У більш поміркованій і цивілізованій формах між зниженням корисності моєї й когось іншого (розплата, покарання) ставився знак рівності: І кожен, коли зробить ваду своєму ближньому, як хто зробив, так буде зроблено йому: зламання за зламання, око за око, зуб за зуба, яку ваду зробить хто кому, така буде зроблена йому[905].

Тобто Старий Завіт визначає ціну чи розплату за зниження моєї корисності в такому самому розмірі (ані більше, ані менше), як зниження корисності людини, яка винна в зниженні моєї корисності. Установлюється ніби правило: будеш любити ближнього свого, як самого себе, й ненавидіти ворога свого, як він тебе. Власна корисність і чужа корисність знову на одному рівні.

Проте Ісус вимагає від людини ще більшого й у своїй відомій нагірній проповіді говорить:

Ви чули, що сказано: Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога. А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує, щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі, що наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних. Коли бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду ви маєте? Хіба не те саме й митники роблять?

І коли ви вітаєте тільки братів своїх, то що ж особливого робите?

Чи й погани не чинять отак? Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний![906]

Тобто любити й бажати добра своїм ворогам — це неприродно (на відміну від бажання добра своїм ближнім і бажання зла ворогам). Однак християнство вимагає, щоб ми любили й своїх ворогів. Тому що це чеснота, яка не притаманна людям і яка йде всупереч нашій корисності.

Втім, якщо обидва принципи (індивідуального егоїзму й співчуття з іншими) — реальні, тоді який сильніше впливає на нашу поведінку? Вітаючись, наприклад, ми й незнайомій людині бажаємо (коли нам це нічого не коштує) «усього найкращого» чи «гарного дня», і навряд чи колись почуємо «усього найгіршого». Якби нам це нічого не коштувало й якби все було по-нашому, ми б бажали іншим добра, не маючи з цього жодної корисності. Так само як нам болить звістка про знищення красивої картини чи місцевості, хоча в нас все одно не було жодного шансу побачити їх і отримати від цього для себе(естетичну чи ще якусь) корисність.

Однак покладатися на альтруїзм як на основного рушія суспільства не можна, що ми, зрештою, і бачили в розділі про Адама Сміта.

Ми апелюємо не до їхньої людяності, а до егоїзму, ніколи не розповідаємо про свої потреби, а тільки про переваги, які вони з цього матимуть. Ніхто не хоче бути залежним насамперед від добрих учинків своїх співгромадян, хіба жебрак[907].

У цьому ж дусі, на диво актуально, висловлюється й Аристотель:

А ще неможливо передати словами, наскільки усвідомлення того, що тобі