Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

— Води… Води… — простогнала Потоцька. Вилупки притихли, а за секунду ціле відро крижаної води нізвідки вилилося прямо на неї в ліжко. Анна заніміла від шоку. — Бож-ж-же, допоможи, — процокотіла зубами пані.

Зі свистом злетіли ікони зі стін, і віялом почали обмахувати напуджену жінку. Анна вже ридала й боялася що-небудь говорити вголос. Злізла з мокрого ліжка й непевною ходою пішла до дверей.

— Агнешко… — слабко покликала. За дверима нічого не подавало ознак життя. — Агнешко, курво… де ж ти є… Чорти б тебе забрали… — звично пробурмотіла й прикусила язика.

Агнешки все не було й не було. Анна Ельжбета, похитуючись, сама здерла мокрісіньку постіль. Усе не могла знайти сухої, щоб застелити.

— Боже, дай мені сили… — прошепотіла ледь чутно. Чортенята нашорошили вуха. За мить Анну Ельжбету вихором носило по всій кімнаті, піднімало до самісінької стелі, викручувало там, як заправську гімнастку. — Ні! Ні! Опустіть! — волала пані. Нечестивці виконали негайно — Анна Ельжбета з майже триметрової висоти пляцком хляпнулася на підлогу. Удар був настільки сильним, що жінка знепритомніла…

Два тижні рідні не відходили від Анни Ельжбети. Вона так і не прийшла до тями. Хоча близькі спостерегли, як швидко обертаються очі під заплющеними повіками, неначе бачать якийсь поганий сон. Лікар уселяв надію на одужання. Та яке там одужання, коли два тижні людина нічого не їсть і не п’є… Якраз на православне Різдво — 7 січня 1772 року — душа Анни Ельжбети Потоцької відлетіла в небуття. Слуги боялися підходити до покоїв старої пані — щось там грюкало-стукало, хихотіло й волало навіть після її смерті. Лише кухарка Зося здогадувалася, що сталося насправді, та боялася те озвучити.

«Не треба, не треба було пані з тими яйками в церкву йти. Не люблять вони того. Особливо коли вже час їм виходити… І Агнешка десь поділася, як випарувалася… Тільки-тільки була, а вийшла з кухні — і зникла, сліду не залишила… Прости, Господи, душу старої пані. Гнида вона, звичайно, була. Крівці досить попила… Не можна служити і Богу, і чорту. Хтось та й розгнівається й полишить тебе… Невже Господь?.. Ні, ні. Не може бути…» — гнала крамольні думки від себе кухарка Зося, стоячи навколішки перед труною своєї пані.

Франц Салезій наказав зробити величний катафалк. У кутах карети стояли позолочені голови левів, вишневий оксамит із мереживом обтягував її. По боках висіли дві таблички — одна з іменем і датами народження й смерті, друга — з описом благочестивих діянь Анни Ельжбети. Духівництво й знать п’ять днів прощалися з набожною й багатою пані. Безперервно тривали богослужіння за упокій її душі. Франц Салезій спрямував змучений погляд у вишневе тло. Старість потихеньку забирала і смакові відчуття, і емоції. Коли померла перша дружина, світ наче спорожнів і обезлюднів. Здавалося, що жити нема вже чого… Зараз лише холодна заклякла гіркота наповнювала його, раз у раз пускаючи в голову інші події, людей. «Щенсний… Як він там, у тому Відні?.. Пише, що шкодує про той поспішний таємний шлюб із Гертрудою Христиною Коморовською. Нарешті дійшло, що злидні не для нього. Шкода, що нема його й не буде на похороні матері… Любила його понад усе. Дівчат так не любила, як його. А він підкосив її своїм хамським учинком… І мусило отак статися з тією дівкою… І чого-то воно не так пішло?.. Уже б розлучилися й забулися. А так Анна допереживалася, бідолашна. Усі відвернулися від Потоцьких. Не варто кликати людей ні в гості, ні на бали — то все якесь таке непотрібне… Зі ста може один буде вдячний, а інші нажеруться, нагуляються, а коли тобі до них прийдеться — вдають, що зайняті: і не бачать, і не чують… Ні допомоги від них не чекай, ні співчуття… Ніхто ще нікого не став ні більше, ні менше поважати після якоїсь гостини… Та пізно, пізно приходить те розуміння. Невідомо, скільки ще мені залишилося. Треба, щоб став син міцніший духом. Мушу, мушу ще пожити… Людвіку заміж вдало видати. І Щенсний… Чого ж він так не вдався ні в мене, ні в матір?.. Та все ж треба, треба його у вищі кола пропхати. Швидше б ота судова тяжба закінчилася… Стільки грошей уже пішло… Росіяни трохи грошей всипнули, а далі не спішать. Сидять збоку, як ті стерв’ятники, і все чекають, згине рід Потоцьких під тим лайном чи ні. Не дочекаєтеся…»

Анна Ельжбета нічого не розуміла: вона бачила своє тіло на красивому катафалку — нерухоме й бліде. Поруч витирав скупу сльозу Францішек, непорушно сиділи чотири доньки, зяті.

— Що з вами? Я ж тут, перед вами, — промовляла до них Потоцька, та вони чомусь дивилися крізь неї, наче через скло, і нічого не відповідали. Та двоє вже підрослих чортиків уперто тягнули її за сукню з храму. Дивно, та Анна Ельжбета не мала вже ні страху, ні відчуття холоду. До костелу під’їхала нова карета, з якої поважно вийшов посол Волконський. Віддав шану померлій біля катафалка й вийшов у супроводі Францішека назад — спішив кудись.

— Ну, держитесь, пан Потоцкий… Тяжела боль утраты… Еще бы с вами побыл, да надобно далеко ехать — аж в Москву. Так что прощайте…

Старий Потоцький стримано кивнув. Чортенята стишилися, щось осмислюючи. Ходити за мамкою вже було безглуздо — нею поопікуються інші, і так їй бути в пеклі.

— До мокви[38]… до мокви… — тоненько пропищали нечисті. Їм хотілося в мокву — затишну, теплу, із зеленавою водою. А пан якраз звідти, з мокви, — рідня, значить. — І нам у мокву, і ми в мокву, — пропищали рогаті й швиденько сховалися поміж скринь багажу. Великий Болотний Дух після недовгих роздумів теж зеленавим туманом вповз у щілини карети. Може, там, у новій мокві, буде ще більше поживи? А то тут точно тепер поменшає…

Франц Салезій не плакав на похороні дружини. А сьогодні, літнього червневого ранку 1772 року, він ридав. Сльози потоком текли по зморшкуватому обличчі. Час від часу Потоцький ляскав долонею по столу — до болю, до оніміння в пальцях… і далі плакав із запалом малої ображеної дитини. Страшна новина зрушила небо — воно впало на нього й придушило, мов камінне. Тепер він не Потоцький — тапер він Ніхто. Нема більше в нього нічого: ні великої й сильної армії, ні влади… Невідомо, чи є ще в нього його маєтності, так довго по крихті визбирувані… У нього тепер нема країни. Колóс на глиняних ногах упав, підточений розбратом,