Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

бік аптечку. Пакет упав посередині дороги, за три метри від краю.

– Треба ж, як пощастило, – сказав Іван для Джоника, дивуючись, що по втікачах ніхто не вистрелив, але товариш не відреагував. – Джонику, там аптечка! Можна зробити укол! – Іван показав характерний жест. Джоник кивнув головою і поповз за медикаментами. Тут же з посадки, наче по команді, відкрили вогонь.

Вони пролежали нерухомо близько години. Періодично в їх сторону пострілювали. За характером пострілів Іван визначив, що це, швидше всього, бетеер лупить великокаліберними, 14.5. Від смерті їх рятували невеликий горбок і події, що розвивалися довкола – час від часу там, у далекій посадці, відволікалися на інші цілі. Джоник підтягнув ноги до підборіддя і закрив очі, демонструючи повну байдужість до смерті. Мабуть, йому дійсно було байдуже. Можливо, саме тому він і записався в батальйон. Наскільки Івану було відомо, Джоник пішов із родини і кинув бізнес задовго до Майдану і війни, але що послугувало першопричиною внутрішньої кризи у товариша, він не знав. В армійському побуті Джоник був милою усмішливою людиною, до того ж ніхто краще за нього в батальйоні не готував плов і м’ясо. Плов і м’ясо – це колись було дуже смачно, але зараз від однієї думки про шашлики Івана вивертало – вітерець, що підіймався, дурманив голову солодким запахом згорілої людської плоті, що йшов від обвуглених товаришів. «Як я зможу забути цей запах? – із жахом думав Іван, і крупні краплі поту виступали на лобі. – Як?» Краплі він витирав зовнішньою стороною долоні, яку потім облизував – від спраги не рятувало, але хоча б трохи відволікало. Іван відчував нестерпний біль, і розумів, що ще трохи, і він почне втрачати свідомість. Добре, що вдалося зупинити кров, але чи надовго? І як звідси вибиратися? Де наші? Де вороги? Хто вороги? Він почув шелест трави – в їх бік повзли люди. Повзли тихо, обережно, значить, свої. Зачаївшись у невеликій улоговинці метрів за десять, вони стали надавати допомогу своєму тяжкопораненому товаришу, але шанси у того лишитися в живих, судячи з розмови, були мінімальні:

– Давай, братику, не спи, не спи!

– Він іде!

– Уколи йому що-небудь!

– Та що я вколю?

Іван подумав, що ці хлопці тягнуть свого товариша на собі й борються за його життя до останнього, і по-доброму позаздрив.

– Ей, братику! Ти живий? – це окликнули його, Івана.

Він подав голос. До нього підповз добре екіпірований боєць зі снайперською гвинтівкою.

– Допомога потрібна?

– Мені ногу перебило. Потрібно знеболити і шину накласти.

– А з ним що? «Двохсотий»? – кивнув на Джоника.

– Контузія. Ви обережніше, он із тієї посадки шмаляють.

Підповз санітар. Івану вкололи два знеболювальних, обробили і перев’язали рану. Шини не знайшлося.

– Що там?

– Скоро попустить трохи. Важка рана. Потрібно в госпіталь. Можеш без ноги залишитися. – А там? – Іван поглядом показав убік, звідки вони з Джоником приїхали.

– Там п…ц.

– А ви звідки?

– Ми звідти, – снайпер показав убік Новокатеринівки. – В посадці не дуже великі групи: міномети, бетеери, кулемети. Далі «гради» стоять. Онде, на горі біля села – російські десантники, укріпрайон, ми їх добре з мінометів «погладили». Зенітки у них там, агееси. Хотів попрацювати щільніше, – кивнув на гвинтівку, – не дозволили. Дивна війна, я на такій вперше…

– Доводилося вже?

– Так. Ірак. Ще деінде. Неважливо. Ходімо, братику. Буди друга.

Іван підштовхнув рукою Джоника. Той підняв голову, ніби нічого не відбувалося, і посміхнувся.

– Веселий який! – здивувався снайпер. – Запитай його, він зможе тебе тягнути? Нас там п’ятеро, – показав поглядом на улоговинку. – Один уже «двохсотий», тільки-но. Але я його не кину – ми з ним три війни пройшли; один поранений в ногу і руку, третій контужений і дезорієнтований. Ми лише з санітаром цілі. Отже, тягнути тебе, окрім нього, нема кому.

– Джонику, ти зможеш мене тягнути?

Джоник усміхнувся.

Снайпер і санітар поповзли до своїх. Іван узяв руку Джоника і приклав до свого одягу:

– Хапай!

Джоник упирався ногами в землю щодуху, але сил у нього залишилося небагато. Звиваючись, Джоник нагадував знесиленого чорного дощового хробака, на якого не клюне навіть найголодніший карась в озері. Він ледве дотяг Івана до улоговинки і, важко сапаючи, відкинувся на спину. Обличчя його покрилося потом, із лівого вуха текла кров. По першій групі з посадки відкрили вогонь, далі переміщатися було ризиковано, і Іван порадів хоча б тому, що тут, в улоговинці, вони мають тепер надійніше укриття. Звідси добре було видно асфальтовану дорогу в обидві сторони, тут не так сильно вигоріла трава. Снайпер повернувся:

– Чого лежимо? Ми вже в посадці.

«Ризиковий мужик».

– Він мене не дотягне.

– Тоді хай йде разом із нами. Санітара поранило, так що давай, братику, план такий: ми відходимо в посадку і чекаємо, поки стемніє. Потім тебе заберемо. Зараз тебе не витягнути, сам розумієш.

Іван прорахував цей варіант наперед і повністю з ним внутрішньо погодився. Тепер залишалося умовити Джоника піти зі снайпером.

– Джонику, ти повинен піти з ними. Вночі за мною повернешся. Друже, ти зрозумів?

Джоник нічого не зрозумів, лише махнув головою і показав гранату. Снайпер знову заусміхався, хоча це було зовсім не смішно.

– Повзи за ним! – і Джоник, не озираючись, поповз.

– Прикидайся мертвим, братику! – порадив наостанок снайпер.

«Буду намагатися».

Іван залишився один. Час, який зупинився кілька годин тому, знову прийшов у рух. Дуже хотілося пити – води залишалося, може, грамів п’ятдесят, на самому денці фляги, і він не ризикнув спожити останній запас. Їсти не хотілося, хоча підкріпитися не завадило б, але рюкзак із небагатими запасами згорів разом із машиною, а в кишенях він нічого не носив: ні сухарів, ні шоколаду. Так він пролежав до вечора, кілька разів засинаючи або впадаючи в прострацію – подіяло знеболювальне. Ближче до вечора подув легкий вітерець, і дихати стало легше. Коли почало темніти, з боку посадки пролунали дивні звуки – ніби ламали гілки, і Іван крізь сон подумав, чи не для нош ламають його товариші дерева? Але потім почув голоси: «Виходь! Не бійся!» – і тут же постріли. Одиночні постріли дуплетами звучали і з боку розбитої колони, і він із жахом зрозумів, що йде зачистка, і це добивають поранених. Він стиснувся до розмірів чорної мурашки і пошкодував, що люди не володіють властивістю хамелеонів зливатися з навколишнім середовищем. «Помітити мене нелегко, – умовляв він сам себе. – Земля – червоно-чорна, трава – чорна і жовто-зелена, і я весь такий же: червоний від крові і чорний від гару».

На щастя, зачистка тривала недовго. Швидко стемніло, і голоси