Читати книгу - "Левине серце"

аби знання та вміння, та й коло ветеринарії залишаєшся. Будеш, значить, ветсанітар.

Трудодні Щусеві нараховували так само, як і давніше, але для його фахової гідності удар був неймовірний. З повного ветеринара скотитися до якогось ветсанітара! Хіба ж чоловік живе самими трудоднями? Іноді він всі трудодні оддав би за відповідне звання, а тут матеріально тебе й не зачіпають, а морально знищують.

Довго звикав Щусь до свого нового звання, вже й постарів, уже зараховували його до колгоспних ветеранів, і це неабияк тішило його, бо «ветеран» чимось нагадувало йому безповоротно втрачене ним «ветеринар»; уже в колгоспі з’явилися і свої ветфельдшери, й ветлікарі, і зоотехніки, Щусь тільки холостив кнурців та бичків, влаштовуючи з того бичачого продукту хіба ж такі учти для найшановніших веселоярівців, — здавалося б, вспокоївся чоловік і вдовольнився. Дашунька, власне, Щуся ніяк і нічим не зачіпала, бо ж скільки вже в колгоспі спеціалістів та з якою освітою! Але старого, видно, заїло, що таке молоде й красиве — і вже тобі головний зоотехнік! Ну, хай би просто зоотехнік. По курях, свинях, телятах чи там по кролях — бери й загаровуй. А то ж по всьому головна!

— Та вона станок для злучки корів побаче і втече! Наплюєте мені на лоба! — бив себе в груди Щусь.

А Дашунька побачила той станок, довідалася, що робив його саме Щусь, покликала Щуся і, пострілюючи очима, сказала:

— Цей станок не годиться.

— Як то не годиться! Та я тут скільки вже корів…

— Він не відповідає науковим вимогам.

— Не відповідає?

— Я дам вам креслення і прошу вас зробити новий.

— Новий?

— Може, ви не хочете?

— Не хочу? Та хто ж тут зробить, як не я!

— Тоді будь ласка.

Ось тобі й злякав станком!

Але Щусь не здавався.

— Наплюєте мені на лоба! Воно ж не розбере, де овес, а де ячмінь, і кукурудзу з коноплею поплутає. Не бачило ж ніколи, як трава росте! Застав десь корми для ферми роздобувати — втече й сліду не залишить!

Дашунька, ніби почувши Щусеві пророкування, метнулася в степ, обгасала за день усі поля, звірилася з планами і негайно виявила, що головний агроном Лисичка захопила в свій зерновий клин з тих площ, які засівалися на корми, цілих п’ятдесят гектарів. Тепер сутичка спалахнула між головним агрономом і головним зоотехніком. Одна кричала: «Зерно!» Друга: «М’ясо!» Не було ще випадку, щоб хтось переміг тітку Лисичку, не пахло перемогою й тут, хоч Дашунька прикликала на допомогу всіх: і Зіньку Федорівну, і Грицька Грицьковича, і дядька Зновобрать. Тітка Лисичка не піддавалася, Дашунька не відступала.

— Заплановане на корми — віддайте на корми!

— Мені зерно дорожче!

— Віддасте!

— Отже, не віддам! Хоч і в райком, хоч і до самого Степана Михайловича кидайся! Тобі що? Приїхала та й поїдеш. А я на землі.

— Я поїду? Може, думаєте, втечу? — засміялася Дашунька. — Ви на землі? Невже тільки ви? У вас он з плавнів ще пастушача психологія залишилася. Звикли пасти корів у плавнях і забули, що в степу плавнів немає, тут треба вирощувати корм. Та й молока на пасінні не надбаєш. Невже ви цього не знаєте? Завтра ж починаю косити на зелений корм коло Тернів.

— І не думай, бо не дам! І косарів твоїх з тракторів позганяю!

Щусь потирав руки.

— Сьогодні вночі й утече! — торжествував він. — Лисички сам чорт злякається, а не таке дівча тонкосльозе.

Дашунька нікуди не втекла, а з обіду другого дня коло Тернів косили хліб на зелений корм. Чому не зранку? Бо зранку в Дашуньки ще не було підтримки, а перед обідом підтримка з’явилася. І зовсім не звідти, звідки жде її читач. Підтримати Дашуньку, помогти їй закорінитися у Веселоярську примчала тітка Ялосовета, яка — о диво! — виявилася (що було несподіванкою не тільки для веселоярівців, але й для автора) рідною матір’ю Дашуньки!

Зібрати всіх зацікавлених осіб у гарячий час переджнив’я було тяжко, тому тітка Ялосовета побувала по черзі в сільраді, в колгоспній конторі, в степу, щоб знайти там Лисичку, і кожен почув приблизно таке:

— Чи ви тут подуріли? Видумали, ніби моя Дашунька — професорська дочка! Таж вона моя дочка! Моя з Юхимом! І нікуди від вас не втече! Ще від неї втікатимете! Аякже! Бо в неї мій норов. Уже як візьметься, то доведе своє. Чого вона в колгоспі? А заради ж м’яса! Ви тут для чого сидите? Думаєте, для хліба? Та хліб тепер кожен дурень зуміє виростити! А м’ясо… Дашунька п’ять років училася. А ви мою дочку — і отак тут…

71

Відступів у цьому романі було вже так багато, що відступати авторові нікуди.

А треба. Бо ніхто ж не знає, хто така тітка Ялосовета. Обминути її автор не має ніякого права, бо тітка Ялосовета — це конструктивно неминучий елемент у розвитку подій і самої розповіді. Ми не можемо показувати причини без наслідків і наслідки без причин. Тоді світ втрачає половину своєї завершеності.

Тітку Ялосовету знало старе й мале в усьому районі, стажем своєї невсипучої діяльності й популярності вона незміримо перевершувала навіть колишніх вічних уповноважених Вивершеного й Багатогаласу, яких забуто, щойно пішли вони на заслужений відпочинок, повсюди вона була гостем жаданим і жданим. Її очікували з такою самою нетерплячкою, як приходу Діда Мороза, прильоту ластівок і двадцять других Олімпійських ігор у Москві. Заняття її належали до речей найпростіших у цих степових краях і водночас сповиті були незбагненністю. Всі славетні історичні тайнощі, як то: елевсінські містерії, чорні меси ніколаїтів, змови карбонаріїв, зібрання франкмасонів, мальтійських рицарів і членів Ротарі-клубу — не що інше, як дитячі іграшки в порівнянні з нерозгаданістю характеру діяльності тітки Ялосовети.

Бо тітка Ялосовета, не ховаючись, цілком одверто, стосуючи найпростіші, сказати б, найжиттєвіші способи, зводила кінці з кінцями, відділяла грішне від праведного, надолужувала прогаяне, відновлювала втрачені надії, підпирала розхитані авторитети, рятувала потопаючих, помагала виринаючим, заповнювала порожнечі й прогалини, які з невідомих причин утворювалися в колгоспному плануванні, латала пробоїни, затикала дірки, помагала підраховувати можливості, мобілізовувала внутрішні резерви. Це був такий собі пересувний держплан районного масштабу, головпостачзбутообмінодопомогорятунок, який переливав з пустого в порожнє, примудряючись щоразу урвати для себе крапелиночку, хоч, здавалося б, де ж вона візьметься в пустому й порожньому?

Скажуть: а де ж був народний контроль? О, він передовсім повинен стежити за тим, щоб нікуди не поділося те, що погано лежить, і вчасно здіймати тривогу, коли воно зникає. Тітка ж Ялосовета ніколи не зазіхала і не посягала