Читати книгу - "Шістка воронів"

на кам’яний дах сектора дрюскеле, і, коли Матаяс звівся на ноги, у голові йому запаморочилося. Більш ніж у будь-якому місці в Льодовому Дворі, більш ніж у будь-якому місці у світі, тут він почувався вдома. Але цей дім став із ніг на голову й усе життя вбачалося Матаясові під неправильним кутом. Він пильно подивився в темряву й побачив масивну піраміду слухового вікна, котра помітно видавалася на даху. У Матаяса виникло бентежне відчуття, що якщо він зазирне крізь вікно, то побачить самого себе за вправами в тренувальній залі або за довгим столом у їдальні.

Він почув, як десь далеко у своїх будках біля караульного приміщення дзявкають і виють вовки, дивуючись, куди зникли цієї ночі їхні володарі. Чи впізнають вони його, якщо він наблизиться, простягнувши руку? Матаяс не був упевнений, що впізнав би сам себе. Серед північних криг його вибір здавався зрозумілим. А зараз думки були зайняті цими злодіями й шахраями, сміливістю Інеж, і Джасперовою відвагою, і Ніною, завжди Ніною. Він не міг заперечувати, що відчув полегшення, коли вона з’явилася з шахти сміттєспалювача, розкуйовджена, захекана, налякана, але жива. Коли вони з Віланом витягли її з комину, він ледве змусив себе відпустити дівчину.

Ні, він не дивитиметься крізь ці віконця. Він не дозволить собі чергову слабкість, особливо цієї ночі. Час рухатися вперед.

Вони підійшли до краю даху, звідки відкривався вид на крижаний рів. Звідси він видавався твердим, поверхня відполіровано блищала, наче дзеркало, осяяна світлом вартових веж на Білому острові. Але води рову завжди перебували в русі, заковані лише тонкою шкіркою інею завтовшки з облатку.

Каз прикріпив іще одну бухту мотузки до краю даху й приготувався спуститися на ній униз на узбережжя.

— Ви знаєте, що робити, — сказав він Джасперові й Віланові. — Коли битиме одинадцяту, і ні хвилиною раніше.

— Я хоч колись починав завчасно? — поцікавився Джаспер.

Каз прив’язався для спуску й зник за стіною будівлі. Матаяс рушив слідом — руки хапалися за мотузку, босі ноги притискалися до стіни. Глипнувши вгору, він побачив, що Джаспер і Вілан спостерігали за ним. Але коли він підвів очі наступного разу, хлопців уже не було.

Берег, оточений крижаним ровом, був лише трохи більшим за тонку слизьку смужку білого каміння. Каз завис, притисся до стіни й похмуро зиркнув на рів.

— Як ми перетнемо його? Я нічого не бачу.

— Тому що ти недостойний.

— А крім того, я не короткозорий. Тут нічого немає.

Матаяс почав мацати стіну, пробігаючи пальцями камінням на рівні стегна.

— На Грінґкеллу дрюскеле завершують процес ініціації, — сказав він. — 3 претендентів ми перетворюємося на початківців-дрюскеле під час церемонії біля священного ясена.

— Там, де дерево базікає з вами.

Матаяс упорався з бажанням штовхнути Бреккера у воду.

— Де ми сподіваємося почути голос Джела. Але це останній крок. Спочатку ми повинні перетнути крижаний рів непоміченими. Якщо буде вирішено, що ми гідні того, Джел укаже нам шлях.

Насправді старші дрюскеле просто передавали таємницю того, як перетнути рів, претендентам, яких вони прагнули бачити у своїх лавах; це була можливість відбракувати слабаків чи тих, хто просто не влився успішно до групи. Якщо ти знайдеш товаришів, якщо ти доведеш свою придатність, один із братів відведе тебе вбік і розповість, що в ніч ініціації ти повинен піти на берег крижаного рову й пробігтися пальцями по стіні сектора дрюскеле. У її центрі ти знайдеш вигравіюване зображення вовка, котре позначає розташування ще одного скляного моста — не такого величного й з арками, як той, що з’єднує береги біля посольського крила, а плаского, гладенького, лише в кілька футів завширшки. Він розташований просто під крижаною шкіркою на поверхні, невидимий, якщо не знаєш, де шукати. Командир Брум власною персоною повідомив Матаясові, як знайти таємний міст і хитрість, яка дозволяла перетнути його непоміченим.

Хлопцеві довелося двічі пройти вздовж стіни, поки його пальці намацали лінії вирізьбленого вовка. Він швидко торкнувся того місця рукою, відчуваючи традиції, які пов’язували його з орденом дрюскеле, так само старим, як і Льодовий Двір.

— Тут, — сказав він.

Каз кульгаво почовгав до моста. Він нахилився, і Матаяс потягнув хлопця назад.

Показав на вартові вежі на верхівці стіни, котра оточувала Білий острів.

— Тебе помітять, — пояснив він. — Скористайся цим.

Він потер руки об стіну, і долоні стали білими. У ніч своєї ініціації Матаяс вкрив своє волосся й одяг цим крейдяним порошком. Закамуфльований від поглядів вартових на вежах, він перетнув вузький шлях до острова, щоб зустрітися з братами.

Тепер вони з Казом робили те саме, думав Матаяс, помітивши, як Каз спершу акуратно натягнув рукавички. Мабуть, Інеж повернула їх Нечисторукому.

Дрюскеле зробив крок на таємний міст і почув, як зашипів Каз, коли крижані води рову зімкнулися довкола його ступні.

— Прохолодно, Бреккере?

— Шкода, що ми не маємо часу скупатися. Ходімо.

Незважаючи на те, що він підсміювався з Каза, поки вони дісталися до середини шляху до острова, Матаясові ступні майже цілком задубіли, і він не звертав уваги на вартових на вежі високо над ровом. Дрюскеле мали пройти цим шляхом сьогодні ввечері. Він ніколи не чув, щоб якогось із претендентів викрили й застрелили на мосту, але всяке могло бути.

— Усе це для того, щоб стати мисливцем за відьмами? — буркнув позаду нього Каз. — Покидькам потрібно пройти кращу ініціацію.

— Це лише частина Грінґкелли.

— Так, знаю. Потім дерево розповість тобі секрет рукостискання.

— Мені шкода тебе, Бреккере. Ти не маєш у житті нічого святого.

Запала тривала мовчанка, потім Каз таки промовив:

— Ти помиляєшся.

Попереду них нечітко вимальовувалася стіна Білого острова, укрита брижатим візерунком металевих пластинок. Знадобилася якась мить, щоб зрозуміти, де за їхніми краями ховалися ворота. Зовсім небагато часу минуло відтоді, коли дрюскеле зібралися в цій ніші, щоб привітати своїх нових братів на березі, а зараз тут було порожньо, а залізну решітку замкнули ланцюгом. Каз швиденько попрацював із замком, і вже скоро вони опинилися у вузькому проході, котрий вів до садів, де позаду висилися казарми королівських охоронців.

— Ти завжди гарно порався із замками?

— Ні.

— А як навчився?

— Так само, як усього вчаться. Розбирав на частини.

— А магічні штучки?

Каз пхикнув:

— То ти більше не думаєш, що я демон?

— Я знаю, що ти демон, але користуєшся людськими витівками.

— Деякі люди бачать магічний трюк і кажуть «Неймовірно!», плескають у долоні, радо прощаються з грошима й через десять хвилин забувають усе. Інші питають, як це працює. Вони йдуть додому, лягають у ліжко, починають метатися й крутитися,