Читати книгу - "Мальви. Орда"

далі воювати, пане гетьмане? А чи вірите в перемогу?

— Ні, — сказав гетьман, і Єпіфанієві стало впевненіше від того, що не почув бравадної олжі. — За свого життя я не діждуся перемоги. Така склалася у світі кон’юнктура. Але коли ми нині не посягнемо ще раз по наші законні права, то наступного разу наше право посягати стане незаконним. Ми мусимо щодня вселяти в людей віру у власний Храм на своїй землі. Іди його шукати.

Розділ шостий

Позаду вже подолана вплав річка Бог, зникла за шелюгами чужа земля. Турецька сторожа не спиняла мандрівного монаха — можливо, дервіша з ордену бекташів, що йшов з піднятими вгору руками, певно, закликаючи милості в Аллаха, — багато їх тут ходить, ховаючись від битих доріг поміж високою тирсою; може, таку покуту завдають собі, щоб, поминувши прикордонні бекети багатьох держав, обійти весь світ, або ж несуть ґяурам єдино вірне вчення пророка Магомета, хай над ним буде мир… Так думали турецькі сторожові, байдуже поглядаючи на обшарпанця в рудій рясі, що з півдня на північ прямував бездоріжжям, ніби десь там, у безвістях українських просторів, має зустрітися йому напророчена доля, і ніщо не змусить його схибити з обраного напрямку, ба навіть самотні тополі, що сивіли на південному вітрі й тяглися віттям до України, вилаштовувалися в ряд і линули попереду до рідного краю, мов ключі журавлів.

Єпіфаній крокував разом з тополями і, підводячи догори руки, творив молитви, згадуючи їх строфа за строфою; з надр пам’яті видобувалися отченаші і псалми, тропарі і кондаки, єктенії і антифони, весь часословець згадався — небувала радість огорнула душу ченця, і страхітним сном здавалася йому тепер пригода в сільській церкві неподалік Глухова, коли–то замість позабутих молитов з його горла видобувалися прокльони.

«Бог прощає мені, Бог прощає мені!» — кричав до неба самотній серед степу Єпіфаній, та стрепенувся враз від передчасної радості, бо збагнув, що в мислі він має молитви, а уста вимовляють текст Орликового Закону, виписаного на пергаменті, що оповив його груди під сорочкою: писані в’яззю слова Закону спливали рядочками з пергаменту і входили в пам’ять, витісняючи звідти тільки що згадані слова Літургії та псалми Давида і посідаючи їх місце, говорили не Божу, а гетьманську правду й немов застерігали, що тільки тоді до нього прийде прощення, коли з церковного амвона, до якого так упевнено прямує через Дикий Степ разом з тополями, донесе їх до людей.

Він не переставав ворушити губами і чув уже не «Вірую, Господи, й сповідую, яко єси Христос, син Бога живого», а карбовані слова Закону:

«Коли в самодержавних державах заховується хвалебний порядок, який самі самодержавці ведуть перед своєю присутністю, кладучи без заборони своє зізволення на спільні міністрів та радників ухвали, чому б у вільнім народі не мав би бути збережений такий добрий порядок, який був у Запорозькому війську за гетьманів, згідно з давніми правами та вольностями? Через самодержавство, невластиве гетьманському урядуванню, виросли численні в нашому війську незлагоди, розорення прав та вольностей, посполите утяження. Отож ми постановили при елекції його вельможності гетьмана таке право, яке має бути збережене в Запорозькому війську, що з усіма генеральними особами має радитися ясновельможний гетьман про цілісність Вітчизни, про її загальне добро, і нічого без їхнього дозволу й поради не зачинати своєю приватною владою, не встановлювати і до завершення не приводити…»

Й далі звучали слова найсправедливішого в нинішньому світі Закону; Єпіфаній квапився чимдуж перейти степ і запопасти слободу чи город, над якими підносяться зелені бані величних храмів із золотими хрестами, і він, увійшовши до храму через захристіє, стане на амвон і проголосить перед многолюддям слова правди — для козаків і посполитих, козацьких удів і осиротілих дітей, і люд, у бидлості перебуваючи, визволиться враз від ницості своєї й переміниться в народ, готовий до людського життя на волі. А тоді до Єпіфанія прийде прощення, і він з багатоголосим хором проспіває священний кант «Благословен гряди во ім’я Господнє, слава во вишніх!»

Так думав Єпіфаній, долаючи степ, поки на обрії не завиднілося безверхе село без храму.

— Де ваша церква? — спитав у поселян, що чомусь розмовляли пошепки і, пригощаючи обідом, оглядалися боязко на двері й вікна, наче страхалися, що хтось неждано увірветься до хати, забере з–перед носа гостя миску та ще й спитає господаря, чому годує зайду з великої дороги, не спитавши на це дозволу в сільських властей.

— Згоріла церква, — прошепотіла закутана понад самі брови в чорну хустку молодиця.

Її висмоктане очікуванням якоїсь біди обличчя пожолобилося у скорботі, вона хотіла ще договорити, та цитьнув на неї чоловік, в якого вуса закривали рота, наче кляп, щоб не міг і слова вимовити, й молодиця, сидячи на лаві, опустила на груди голову, покірно зітхнувши. Проказала по хвилі:

— Не було в нас церкви…

— Як так — не було? — здивувався Єпіфаній. — Чи ж то ви басурмени або віровідступники?

— Хіба тобі, монаше, не однаково? — пропустив крізь густі чорні вуса чоловік, і голос його звучав глухо, мов у черевовіщуна. — Не було й квит, їж собі та й годі.

Єпіфаній відклав ложку — страва більше в горло не йшла.

— Спасибі, що нагодували, — підвівся з–за столу. — Піду шукати село, де є храм, бо проповідувати слово правди маю… А де ви молитеся, вінчаєтеся, дітей хрестите?

— Дай спокій, чоловіче добрий, — розгорнув вуса чоловік, і голос його став звучніший. — Бога нема, то й не молимося… Нема Бога! — аж скрикнув господар, немов переконував себе самого в безбожництві.

— Де нема Бога, там диявол панує! — сахнувся Єпіфаній, злякавшись слів господаря, які вдарили в його серце докором, що й сам так не раз думав у хвилини розпачу. Він ступив назад–гузь до порога, щоб полишити дім, де живуть переконані попихачі Антихриста, щоб не мати з ними спілки, та підвівся господар, схопив Єпіфанія за плече рукою, потряс і спитав:

— А з якого ти краю йдеш, що знаєш Бога? Коли він десь і є, то не в нас, і не каламуть нашого спокою. Без Бога лучче: кару маємо людську, то чи ж іще Божої нам потрібно? Он повне село консистентів з пістолями, шаблями і нагайками — спонуку до праці маємо, робимо з ранку до ночі, годуємо їх, немов прірву, але й самим залишається щось за зуби покласти. А