Читати книгу - "Чорний замок Ольшанський"

нічого нікому не кажу. А Вечірка брехав своє:

— Мого сусіда за німців староста дуже часто шмагати заставляв. За жінку мстив. Так той нашив собі на сідницю, на штани, спідсподу кожушану латку. Штанів не скидали, бо порівняння не на користь старости було.

— Ой, Чесевич, брешеш, — це Шаблика.

— Правду кажу. Але одного разу довідалися, то штани змусили скинути, і тут уже й латка не допомогла… Потім він старосту того застрелив.

Регочуть Щука і ксьондз.

— То й мене запідозрював? — У Жиховича на очах сльози від сміху. — То чому не стежив?

— А він, — кивок у мій бік, — і збирався. «Простежити б, думає, за ним». І тут же сам собі й відповів: «Як? Простежиш. Ну, вийшов ксьондз, зайшов — це простежиш. А от хто до ксьондза пішов? Ти ж на цвинтарі станеш, а не ляжеш під його «дверима».

— Ну, Холмс. І подумати, що я тоді над колодязем врятував йому життя. І, щиро кажучи, — це найгірша справа, яку я коли-небудь у житті зробив.

Це були вони, мої люди, моє коло, світ, в якому було не страшно, а легко жити. І навіть їхня балакучість в останні ці разом з ними хвилини була подарунком, бо ми звикли один до одного. Мовчали, вірніше, стиха гомоніли, тільки Сташка з Хилинським. І по тому, як вони раз у раз поглядали на мене, можна було здогадатися, про що йшла в них мова. Сташка була сумна й тиха і більше кивала головою у відповідь на слова сусіда.

— А Велінець — гуморист, — заливалася чомусь Тереза.

— Добрий собі гуморист, — бубнів Сідун, — це він з дівками гуморист. А тоді, в долині. У нього ж за зовнішньою кволістю сила. Та гнучка, як сталевий прут, стиснута, як пружина.

— Ти, пане Змогитель, дивно розумієш свої стосунки з людьми, — удавано сердився Щука. — Думаєш, чому стільком людям насолив, чого вони гиркають навіть на твою тінь?

— Це не гучні слова, — дуже серйозно і тихо сказав «ковбой». — Життя моє по-справжньому, а не з трибуни належить суспільству. І, доки я живу, — мій привілей робити для цього суспільства все, що в моїх силах. Подобається це декому чи ні. А я хочу для нього повністю вичерпати себе до моменту, коли помру.

— Прощайтеся, — сказав Хилинський, — час.

І був я обцілований всією громадою аж до останнього. І зрозумів я, що тримав себе весь час гордо і як належить. І це було добре, бо вони полюбили мене, а добитися такого, то була нелегка справа.

Усі мої сіли в машину. Всі інші дивилися на них, не дуже знаючи, що його сказати, як завжди, в останні секунди.

Стояли купкою. Тільки Сташка стояла збоку і не дивилася у мій бік навіть тоді, коли мої ноги самі понесли мене до неї.

— Прощавай, Сташко.

— Прощавай.

— Прощавай, Сташко Речиць. Я дуже, дуже кохаю тебе. Я вже й не думав, що мені буде дано в житті отак покохати.

— І я.

Я взяв її за плечі.

— Слухай мене. Через місяць закінчиться твій сезон. Я дуже хочу, щоб море чекало до себе не мене одного.

— І я також.

— І я дуже прошу тебе, ти нікуди не їдь, коли закінчаться розкопки. Ти одразу з вокзала чи там з аеропорту прямуй до мене.

— Так одразу?

— Ми з тобою триста з лишком років знаємо одне одного. І все молоді. Тепер я хочу дуже поступово старіти разом з тобою. Годі. Час покласти край моєму «під'їзду кавалерів».

Усі мовчали, коли я поцілував її. Ніхто нібито навіть не бачив.

І ось маленька купка людей почала меншати й меншати. Потім почали зменшуватися зрізані шестикутні вежі, чорні мури, липи, залиті сонцем, арка брами. Потім з гори блиснув на мить блакиттю став, річка і її рукав, що тримали замок в обіймах. Майнули дзвіниці костьолу, хатки, розсипані в долині. Все те, де я стільки часу переживав жах, холод таємниці, де я знайшов тепло, дружбу і кохання. Тепер уже назавжди, коли захоче цього доля. Пагорб виростав за нами, поступово закриваючи село.

— Прощавай, Ольшанко, — шепнув я костьольному шпилю. — Прощавайте, друзі. Прощавай, Сташко моя. До побачення.

Розділ XI

«І герб родовий розбивають на камені тому»

Знову закрутили, заметляли нас дороги. Водій не хотів «давати кругляка» через Кладно, а взяв напрямки, і тому кілометрів сто нас не чекало нічого, крім польової чи лісової дороги. Я радів цьому. Ще не розжарене сонцем небо попереду, ззаду легкий шлейф пилюки, обабіч ниви або багатокілометрові собори з сосен, схили і яри, дубові гаї, що важко виступали на річкові луги.

Десь із гущавини тополя, яка невідомо як потрапила туди, мете по землі, сіє по світу запізнілим пухом. На галявинах, на місці розораних хуторів, каміння від фундаментів, акації з іще прозорими стручками. І повсюди — розкидано — цвітуть на них блакитні півники. І бузок ще місцями доцвітає. І шкода стає хуторів і життів, які пройшли на них.

Урочистий ранок змінюється урочистим днем. І добре усвідомлювати, що свого часу, ще не скоро, день зміниться вечором, і ляже в долині тонкий і низький туман, і зірниця дивитиметься на людей крізь дерева. А потім надійде ніч. Для тебе ніч, а для когось самий час життя.

Машину по-доброму погойдувало. Я дуже люблю дороги і думаю, що коли настане час і я не здужаю їздити, то чи варто тоді взагалі жити. Дорога сама як пісня, і тому я часто мовчу, переповнений дорогою по вінця. Отак одного разу запитали мене рибалки на морському промислі, чого це я все мовчу.

— Занадто хороше довкола, — тільки і зміг я відповісти.

Мовчав я і тут. Добре мовчиться над бузково-ліловими полями конюшини, над стрільчастим люпином у канавах. І розгортали, розгортали довкола ліси свою чарівну глибочінь. Тільки коли вибралися вже на шосе, хтось насмілився промовити слово-друге, порушивши красу й зажуру дня.

— Ну, чого мовчиш? — спитав раптом Щука.

— Облиш, — кинув Хилинський, гасячи котрий уже недокурок, — йому просто добре.

— Що, так уже й зовсім добре?

— Майже добре. А щодо розмови — що ж? Хвалити — скільки я можу вас хвалити? Лаяти? Є за що, але не хочеться. Критикувати? Ну, по-перше, мене самого з початку й до кінця треба нищити критикою (за винятком кількох вчинків), стільки я за лічені тижні наробив дурниць, в яких сам досі не до кінця розібрався.

— Невже не до кінця? — спитав Щука. — По-моєму, головне зроблено.

— По-моєму, головне зовсім не зроблено. По-моєму, до головного ми й