Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— О’кей, от ми і тут, — ледь розвівши руками, промовила Лаура. — І що?
Тимур покрутив у руках лопату.
— Ти пам’ятаєш, де розташовувався третій інженерний корпус?
— Десь там, — жінка показала на захід, — найближче до північно-західного кута електричного загородження.
— Ми маємо знайти його.
Лаура повела бровою:
— Що взагалі ми маємо відшукати? — дивно було запитувати про це тільки тепер. Просто тоді, коли вони тікали з Ґуаякіля, Лаура усвідомлювала, що у неї не вистачає коштів, щоби витягти з Еквадору всіх, а тому ідея поїхати до Атаками здавалася напрочуд вдалою та навіть логічною. Нині француженка не розуміла, що вони тут роблять.
Тимур зосереджено роздивлявся глибокі борозни, що пролягали в побілілій від солі землі та нагадували сліди пазурів якого-небудь збожеволілого монстра. Спливла хвилина, перш ніж українець відповів:
— Алан Ґрінлон загинув, а ти вціліла. Ти вижила під час бомбардування завдяки тому, що тебе накрило вирваним вибухом шматком стіни. Звісно, тобі пощастило: якби шматок був пласким, тебе розплющило б, а якби він не долетів до того місця, ти згоріла б живцем, але… — Тимур, піднявши брови, повернув обличчя до Лаури, — ти вижила. У Ґуаякілі я подумав ось про що: якщо ти залишилася неушкодженою завдяки шматку стіни й уламкам, якими тебе засипало, то невже не могло зостатися неушкодженим що-небудь іще?
— Тут слідів людського перебування не знайти… — почав Ріно, але затнувся. Ґевал глянув на Тимура: — Чи ти про…
— Так, Ріно, я кажу про підземну лабораторію мікробіології.
Лаура несамохіть провела поглядом у тому напрямку, в якому щойно показувала. Вона враз усе зрозуміла.
— Тридцять метрів під землею, Ріно, — продовжував Тимур, — тридцять метрів. Я не знаю, чим лупили по «NGF Lab» 2009-го, але, гадаю, точно не ядерними боєголовками. І мені важко уявити, якою має бути звичайна бомба, щоб після влучання отримати в землі воронку глибиною тридцять метрів.
— Воронки не утворилося… — зосереджено киваючи, протягнула Лаура.
— От і я про те!
— Це дурня якась, — спробував заперечити Ріно. — Кейтаро, Доернберг і Штаєрман наймали ватагу для обслуговування комплексу. Лабораторія, навіть якби вціліла, не могла працювати після знищення наземних будівель.
— У тому то й річ, що могла! — запально вигукнув Тимур. — Вам проводили екскурсію після першого приїзду до «NGF Lab»? — він зиркнув спочатку на Лауру, потім — на Ріно. Француженка ствердно гойднула головою, ґевал підібгав губи та розвів руками, промимривши щось на кшталт «більш-менш». Тимур здогадався, що п’ять років тому ніхто не подбав про те, щоб просвітити Ріно Хедхантера, детально пояснивши, як функціонує комплекс. Здоровань мусив дбати про безпеку співробітників «NGF Lab», не вникаючи в сутність технологічних процесів. — Ральф Доернберг особисто показував мені третій інженерний корпус, підземну лабораторію мікробіології та виробничий цех, де продукували нанороботів. Канадець наголошував на тому, що процес збирання наноагентів повністю автоматизований, а ще підкреслював, що третій інженерний — це єдиний із корпусів «NGF Lab», що забезпечений власним джерелом енергії. Це було пов’язано зі значними енергетичними затратами на виробництво нанороботів, а також необхідністю постійно підтримувати тиск, більший за атмосферний, у підземному цеху, щоб туди не потрапляли пил, бруд і мікроорганізми із зовнішнього світу. Якщо бомбардування не вивело з ладу сховані під землею генератори третього інженерного, — Тимур, як і Лаура, тицьнув пальцем на захід, — лабораторія мікробіології не просто могла, вона реально якийсь час працювала після нальоту американців. І в такому разі тривало створення нанороботів доти, доки не скінчилося б пальне у генераторах.
Джеймі Макака, вирячившися дивився на Тимура. Йому не подобалося, наскільки затято та запекло розкидався словами русявий чоловік, не подобалося, як серйознішали від того обличчя Ріно та Лаури.
— І що? — гмикнув здоровань. — Хтось же мав їх витягти звідти… — ґевал умовк на півслові. Перед очима вдруге за минулі кілька годин спливли обличчя ботів із Болівії. Невже ці вилупки вижили та повернулися до «NGF Lab»? Ріно похолов: хай йому грець, а хто, як не вони? Крім нього, Тимура та Лаури, ті двоє близнюків були єдиними, хто мав стосунок до проекту «NGF» і хто дожив до 2 вересня 2009-го. Вони єдині знали про місцезнаходження лабораторного комплексу. Думки переметнулися на загадкового босого візитера, який уночі накинувся на Тимура. Хто він? Один із малюків, який виріс і скніє в покинутому пустельному селищі?
Хід його думок урвала Лаура:
— Якщо нанороботів вивезли з лабораторії після бомбардування, то як вони потрапили до Ґуаякіля? І чому ви виявили себе аж через п’ять років, а не 2009-го чи 2010-го? Генератори неспроможні функціонувати стільки часу.
Ріно нарешті надумав учинити те, що потрібно було зробити ще 2009-го.
— Послухайте, — крекнувши, почав ґевал, — я вам тоді, ще коли ми прощалися в аеропорту Сант…
Тимур не вловив серйозності та пригніченості в голосі дебелого південноафриканця, а відтак не усвідомив, що той налаштувався повідомити щось справді важливе. Він дивився на Лауру та відповідав Лаурі:
— Ми поки що не знаємо, чи хтось опускався в лабораторію мікробіології після того, як комплекс зрівняли із землею. І це саме те, що ми можемо зараз перевірити, — українець демонстративно взявся за лопату.
Ріно прикусив язика. «Мабуть, француженка має рацію. Якщо ті вишкребки якимось чином дістали з-під руїн наноагентів, як вони доправили їх до Ґуаякіля? І чому лише зараз? І чому саме до Еквадору? У Чилі також вистачає густонаселених міст біля океану». Було ще дещо, що підказувало Ріно: його припущення про те, що незнайомець, який напав на Тимура, є одним із уцілілих піддослідних ботів, хибне. По-перше, ґевал не уявляв, яким чином двом хлопчикам, чиї організми, неначе наркотику, потребують гормону альдостерону, вдалося п’ять із лишком років прожити в пустелі. Вони могли вижити лише у місцях, відносно близьких до цивілізації, у містах, де є аптеки. А по-друге, Ріно добре пам’ятав, що таке боти та на що вони здатні. Вони були дещо загальмованими з усіх поглядів. Єдине, що боти по-справжньому вміли, — це вбивати. Якби минулої ночі під будинком причаївся бот, він би викрутив Тимурову довбешку на 180°, перш ніж українець розтулив би рота, щоб вигукнути «Ріно». Цього
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бот. Ґуаякільський парадокс», після закриття браузера.