Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

не сталося. Через це преподобний Ґроббелаар сумнівався, що на Тимура скоїв напад один із хлопчаків, вирощених у лабораторіях супертехнологічного комплексу, на руїнах якого вони зараз стояли.

— Ходімо подивимося, — сказав здоровань, закидаючи лопату на плече.

LXXVIII

Вони без особливих зусиль знайшли цупкі електричні дроти, якими колись було обведено територію лабораторного комплексу. Й опори, й електричні лінії засипало піском і бетонними уламками, проте залягали вони неглибоко. Витягнувши із землі один із дротів і йдучи за ним, немов за ниткою Аріадни, Ріно та Тимур дійшли до точки, яка колись була північно-західним кутом огородженої території. По тому вони знайшли західну стіну третього інженерного корпусу.

Від стіни залишилася лише присипана піском смуга закіптюженої цегли та зрізаних, неначе ножем, бетонних опор. Цегла в найвищому місці виступала над фундаментом не більше ніж на тридцять сантиметрів. Докопатися до протилежної стіни не вдалося: вся східна частина будівлі, а також майданчик перед нею виявилися похованими під багатотонними брилами.

— Це тому, що бомба влучила в західну стіну, — припустив Тимур. — Вибухом розірвало всю західну частину третього інженерного, а уламки полетіли на східну стіну.

— Як таке може бути? — не зрозуміла Лаура. — Бомби хіба не падають згори?

— Колись падали. На «NGF Lab», напевно, скинули самонавідні. За кілька кілометрів перед ціллю вони випускають крила та хвостове оперення, починають маневрувати та летять до заданого об’єкта, який мають знищити, радше як крилаті ракети, а не як бомби, — українець спинився на невеликому пагорку, який, на його думку, височів акурат у центрі колишнього третього корпусу «NGF Lab». — Для нас — це на краще. Якби бомба влучила згори, замість відкинути найважчі уламки на схід, вона обвалила б усі перекриття, склала б їх у вигляді сандвіча, через який ми ніколи не прокопалися б до шахти.

— Ти хочеш копати до ліфтової шахти? — підняв голову Ріно. У центральній частині третього інженерного колись знаходився підйомник для доступу до величезного виробничого цеху, розташованого на глибині двадцяти семи метрів під землею.

— Так, — Тимур увіткнув лопату у вершину пагорбка.

— Ти серйозно? — Лаура вперлася лівою рукою в бік, а праву піднесла до очей, затуляючись від променів.

— Ні, Лауро, я притягнув вас сюди, щоб позасмагати, — українець покрутив лопатою. — Гадаю, ліфт, яким спускалися до лабораторії мікробіології, десь тут, піді мною.

Тимур і Ріно роздяглися до пояса, замотали голови футболками й узялися копати. Лаура, яка навідріз відмовилася просто стояти та спостерігати, бралася за лопати по черзі з Джеймі. Карлик був геть не в захваті від ідеї гребтися в пустелі під палючим сонцем, однак Тимур знаками дав йому зрозуміти, що заперечення не приймає.

Земля була сухою та крихкою, тож попервах працювалося легко, зате згодом почали траплятися уламки стін і клубки покорченої, сплавленої арматури. З останньою мороки вистачало. Не маючи інструменту, щоб розрізати товсті металеві прути, Тимуру та Ріно доводилося підкопуватися під арматуру, розкопувати і вшир, і вглиб, після чого витягати металевий каркас разом із нанизаними на нього грудками бетону на поверхню. Унаслідок цього яма не тільки поглиблювалась, але й ширшала, і то ширшала, напевно, більше, ніж росла в глибину.

— І скільки ми плануємо так гарувати? — поцікавилася Лаура, забираючи лопату з рук Джеймі.

Тимур передпліччям розмазав піт по лобові:

— Доки я не побачу вхід до шахти. Або обвалене бетонне перекриття, що його затуляє.

— Або поки не попадаємо непритомні від голоду, — пробурчала француженка.

Чоловіки без перерви прокопали майже годину (Джеймі Макака радше імітував копання, ніж справді копав), після чого о 12:30 сіли перепочити. Тимур залишився біля ями, а Джеймі та Ріно відійшли до іншого пагорка. Від голоду в українця трусилися руки, а перед очима плавали мерехтливі продовгуваті цятки, схожі на кишкові палички під мікроскопом. Розглядаючи викопану яму, він міркував про те, наскільки безглуздою була його ідея. Що вони накопають без їжі та нормального спорядження? Якби Сан-Педро функціонувало, вони взяли б із собою намети, їжу, більше води, а відтак могли б лишитися на кілька днів. А так… Чоловік обдивився тремтячі долоні. Скільки ще він протримається? Півгодини? Годину? А потім? Їм же ще їхати до Калами.

Тим часом Джеймі Макака підсунувся ближче до Ріно Ґроббелаара і, потупившись, тихо заговорив:

— Hoy he cagado tres veces. Y es grandioso[96], — Макака промовляв іспанською, але із жестів (спочатку він виставив перед Ріно три пальці, після чого тицьнув на дірку в дупі та скривився, нібито від великого напруження) Ріно все зрозумів.

— От і я про те, брате, — пророкотав велетень. — Буває сру п’ять разів на день. Хвала Ісусу!

— Pero[97]…

— Що?

— Acabo de cagar y siento… que mi culo se quema[98].

І знову переклад не знадобився. Ріно здогадувався, про що говорить недоросток. У нього самого іноді пекло так, що сльози на очі наверталися.

— Ну-у, — похитав головою здоровань, — є трохи. За все треба платити.

Макака його наче не чув.

— Me duele tanto que no me lo puedo ni limpiar[99]…

Ріно та Джеймі привернули увагу Тимура. Він намагався вловити, про що вони перемовляються, коли до нього гукнула Лаура:

— Чувак, може, ми не там копаємо? — француженка, на якій поки що не позначилася відсутність їжі, зісковзнула у викопану яму та ліниво розгрібала ногами купи уламків на дні. — А що як шахта деінде?

— Але ми не наштовхнулися на фундамент, — заперечив Тимур. — Під нами щось є.

— Звідки ти знаєш, чи від того фундаменту що-неб…

Ш-Ш-ШУРХ…

Українець повернув голову. Там, де він мить тому краєм ока бачив груди, плечі та голову Лаури, нічого не було. Чоловік рвонув до ями, послизнувся, впав на живіт, на руках підтягнувся до краю та зиркнув униз.

— Лауро?

LXXIX

П’ятниця, 23 січня, 11:39 (UTC –5)

Аеропорт генерала Мануеля Серрано

Мачала, Еквадор

Від кави страшенно розболівся живіт. Від спеки під пахвами стало мокро від поту. Ліза Торнтон зі змішаним почуттям роздратування та заздрості спостерігала за чоловіками, які чомусь значно легше переносили еквадорську спеку.

— Що із «сутінковими», які залишалися на трасі перед містом? — не повертаючись до Джонні, запитала вона.

Лонґбоу дістав телефон і, скориставшись закритим каналом, зателефонував агенту, який безперервно моніторив ситуацію. Вислухавши доповідь, Джонні кількома фразами переповів суть:

— Вони на тому місці, де зупинилися вночі, — за весь час не було жодної спроби продовжити ходу. Військовим удалося взяти людей у кільце. Що найдивніше — півгодини тому кілька «сутінкових» попросили про допомогу. До натовпу пропустили медиків і працівників