Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

має почуватися, Гріффіте? — спитав я.

Мені здалося, що відповідь була в його компетенції.

— Бог його знає. Кається, напевне. А з другого боку, можливо, впивається своєю силою. Гадаю, смерть місіс Сіммінгтон потішила її манію.

— Боюся, що ні, — сказав я. — Бо тоді б вона… — і завагався, але Неш підхопив мою думку.

— Спробувала писати ще? І це, містере Бертон, було б дуже добре для нас. Злочинці часто повертаються на місце злочину, пам'ятайте.

— Її охопить нестримне бажання писати далі! — вигукнув я.

— І вона писатиме. Це їхня вада, якої вони не можуть позбутися.

Мені стало недобре. Я спитав, чи можу бути вільний, бо мені не стало чим дихати, хотілося на свіже повітря. Здавалось, атмосфера аж бринить, насичена злом.

— Ми уже все з'ясували, містере Бертон, можете бути вільний, — сказав Неш. — Прошу тільки, будьте пильний і переконуйте кожного, що він має сповістити нас про листа, якщо одержить.

Я кивнув головою і сказав:

— Мені здається, кожен у містечку одержав листа.

— Цікаво, — сказав Грейвз і, схиливши голову набік, спитав: — Ви знаєте кого-небудь, хто не одержував листа?

— Ну, скажу вам, це занадто. Мешканці Лімстока у більшості своїй не звіряються мені.

— Та ні, містере Бертон, не ображайтесь, я зовсім не це мав на увазі. Я лише хотів спитати, чи знаєте ви кого-небудь, хто точно не одержував листів.

— Коли так, то… — я завагався на мить, але сказав, що знаю одну людину, яка не одержувала листів, і переказав мою розмову з Емілі Бартон.

Грейвз вислухав мене з кам'яним виразом обличчя.

— Що ж, це може знадобитись. Я запишу вашу розповідь.

Ми вийшли з Оуеном Гріффітом на вулицю. Був сонячний полудень. Вже за дверима я вигукнув:

— Чудове місце для людини, що приїхала поніжитися на сонечку й залікувати рани! Воно начинене отруйною заразою, це місце! А на перший погляд таке мирне, невинне, иу просто райський сад!

— Але й там був змій, — зауважив Оуен.

— Послухайте, Гріффіте, вони знають хоч щось? Ну, хоч здогадуються?

— Я не знаю. У них якийсь дивний метод — ніби й ставляться до тебе по-дружньому, але нічого не розказують.

— Отож-бо й воно. Але Неш приємний хлопець, — додав я.

— І дуже здібний.

— О, навіть так? Тоді ви просто мусите знати й ту божевільну, якщо вона справді є, — напосідав я.

Гріффіт безпорадно похитав головою, але в усьому його вигляді відчувалася збентеженість. Мені здавалося, він когось підозрює. Ми йшли по Хай-стріт. Біля бюро найму квартир я зупинився.

— Сподіваюсь, мій другий внесок за будинок досі вже надійшов. Я вирішив заплатити все гамузом разом із штрафом за розрив контракту і тікати звідси чимдалі, — випалив я, стоячи біля дверей бюро.

— Не робіть цього, — сказав Оуен.

— Чому?

Він відповів не одразу.

— Зрештою, ви маєте рацію. Лімсток зараз тяжко хворий. І він може завдати вам шкоди, скоріше вашій сестрі.

— Джоанні ніщо не зашкодить. Вона дівчина стійка. А ось я слабак. Мені від усього стає недобре.

— Це мені стає недобре, — зітхнув Гріффіт.

Я штовхнув двері і, обернувшись на порозі, гукнув:

— Нікуди я не поїду. Звичайнісінька цікавість набагато сильніша від страху. Хочу бачити розв'язку! — із цими словами зайшов до бюро.

Кучерява жінка підвелася з-за друкарської машинки й, манірно всміхаючись, пішла мені назустріч. Однак вона була значно інтелігентніша, ніж той юнак, що зустрічав мене у приймальні минулого разу. Першої хвилини я не збагнув, що вже десь бачив її. Та це ж міс Гінч! Зовсім недавно вона була секретаркою в містера Сіммінгтона. Я спитав у неї:

— Ви ж, здається, працювали в конторі «Голбрайт, Голбрайт і Сіммінгтон»?

— Так, я там працювала, — відповіла вона, — але подумала, що буде краще, коли я піду звідти. Тут теж гарне місце, хоч і платять менше. Та є речі, які цінуються більше, ніж гроші, як ви гадаєте?

— Безперечно, — погодився я.

— Ці жахливі листи, — з притиском і присвистом шепотіла вона. — Я теж одержала одного. У ньому йшлося про мене й містера Сіммінгтона. Страх, що було в тому листі!

Я знаю свій громадянський обов'язок, тому й однесла його в поліцію, хоч це було й не дуже приємно.

— Так, так, справді. Розумію вас, — погодився я.

— Вони мені подякували й сказали, що я вчинила правильно. Я й сама згодом це відчула… коли люди почали говорити. Та й чого їм було не говорити? Звідкись же воно та взялося? Тому я вирішила навіть приводу ніякого не давати, хоча між мною і містером Сіммінгтоном нічого такого не було.

Я почувався ніяково, тому лише безтямно притакував:

— Розумію, розумію. Звісно ж, нічого не було.

— Але люди такі безсердечні! Ну такі вже безсердечні!

Гарячково шукаючи порятунку, я намагався не стрітися з нею поглядом, однак наші очі стрілися, і я несподівано зробив неабияке відкриття: міс Гінч упивалася собою, була у захваті! Сьогодні я вже спіткав людину, якій анонімки приносили насолоду. Але ж ентузіазм інспектора Грейвза професійний. А ентузіазм і захват міс Гінч видалися мені непристойними, навіть відразливими. Мене пройняв страшний здогад: може, це міс Гінч писала листи?

Вдома я застав місіс Дейн Калтроп. Вона розмовляла з Джоанною у вітальні. Вигляд у місіс Калтроп був зажурений, хворобливий.

— Я в нестямі, містере Бертон, — сумно мовила вона. — Бідолашна, ах, бідолашна.

— Справді, жахливо. Довести людину до самогубства, — сказала Джоанна.

— Ви маєте на увазі місіс Сіммінгтон?

— А ви хіба ні? — здивувався я.

Місіс Дейн Калтроп захитала головою:

— Її шкода, певна річ. Але ж рано чи пізно це сталося б.

— Сталося б?! — сухо запитала Джоанна.

Місіс Дейн Калтроп обернулася до неї і пояснила:

— Мені так здається, люба моя. Коли самогубством рятуються від неприємностей, то не має значення, якими були ті неприємності. І, я гадаю, якби сталося щось інше, не пов'язане з анонімкою, вона вчинила б те саме. Найцікавіше з усього, що ніхто і гадки не мав, що вона здатна на таке. Вона завжди видавалася мені егоїстичною, трохи тупою, чіпкою до життя. І вже зовсім не була схильна до паніки. Лише тепер починаю розуміти, як мало я знаю людей.

— Мені цікаве інше. Кого ви мали на увазі, коли казали «бідолашна», — спитав я.

Місіс Дейн Калтроп витріщила на мене очі.

— Ну звісно ж, ту жінку, яка писала ці листи.

Вона нахилилася і поклала руку мені на коліно.

— Невже ви не розумієте, не відчуваєте? Спробуйте уявити, якою нещасною мусить бути людина, що пише такі листи. Яка вона самотня, як відірвана від усього людського, отруєна чорною ненавистю, щоб шукати