Читати книгу - "Джеррі-Островик"

Ми візьмемо з собою в плавання невеличкий льодовник і вже догодимо йому як слід.

А глянь на Квека, Кілені. Це не його клімат. Він просто-таки хиріє. Як він ще попосидить по отих кінематографах, то наживе собі сухоти. Заради його здоров'я, і твого, й мого, і всіх нас, нам треба якнайхутчіше підняти якір та вирушити в край пасатів, що наскрізь тебе продимають живлющою морською сіллю.

І справді, Квек, хоча він ні на що не скаржився, видимо хирів. Пухлина, що з'явилась у нього під правою пахвою і спершу росла повільно й зовсім не боліла, тепер почала без упину нити. Він уже не міг проспати спокійно ніч, бо навіть сплячи на лівому боці, двічі-тричі, а то й чотири рази за ніч прокидався від болю. А-Мой, якби його не відіслала зразу до Китаю іміграційна управа, міг би пояснити, що то за пухлина, і так само міг би пояснити Дегові Доутрі, що означає ота нечутлива цятка між бровами в нього, яка дедалі більшала і вже прорізувалася зморшками, наче в лева. І міг би розтлумачити, що сталося з мізинцем його лівої руки. Доутрі спершу подумав, що розтяг сухожилок. Потім вирішив, що в вологому, туманному сан-франціському кліматі вже доп'яв собі хронічний ревматизм. І тому ще дужче прагнув податися скоріш у Південні моря, де тропічне сонце вижене з нього хворобу.

Як стюард, Доутрі звик стикатися з людьми вищого товариства. Але тут, на сан-франціському «дні», вперше в житті зійшовся він з ними як рівний з рівними. Більше навіть — вони самі прагнули зустрічатися з ним. Вони шукали його. Домагалися ласки посидіти з ним за одним столом і почастувати його пивом у якому-небудь гамірному шинку, де він саме виступав з Майклом. Вони б пригощали його й вином, не шкодуючи грошей, якби він не був такий відданий пиву. Декотрі навіть кликали його до себе додому: «Приходьте з вашим песиком, цим дивом, поспівати у нас», — однак Доутрі, хоча й пишався Майклом, відмовлявся, пояснюючи, що життя артиста занадто стомлює й не дозволяє таких товариських розваг. Але Майклові він признавався, що якби їм запропоновано півсотні доларів, вони б «бігцем туди побігли».

Серед безлічі знайомих, набутих за той час по шинках, двом судилося незабаром відіграти дуже важливу роль у житті Доутрі й Майкловому. Перший, лікар і місцевий політичний діяч на ім'я Волтер Меріт Еморі, кілька разів мав нагоду посидіти за столом Доутрі, де поруч стюарда, як звикле, сидів на стільці й Майкл. Між іншим, із вдячності за таку ласку доктор Еморі дав стюардові свою візитну картку й сказав, що радий буде безкоштовно лікувати й хазяїна, і пса в разі потреби. На думку Доутрі, доктор Еморі був розумний і меткий чоловік, безперечно вправний лікар, але захланний і безжальний, як голодний тигр. Він сам сказав йому з брутальною відвертістю, яку тепер міг собі дозволити:

— Докторе, ви просто диво. Зразу видно. Чого ви захочете, те буде ваше. І ніщо вас не спинить, хіба…

— Хіба що?

— Ну, хіба та річ буде прикута ланцюгом, або схована під замком, або її стерегтиме полісмен. Не хотів би я мати те, чого захочеться вам.

— А проте маєте, — сказав доктор Еморі й значуще кивнув головою на Майкла, що сидів на стільці між ними.

— Бр-р-р! — здригнувся Доутрі. — Аж мороз поза спиною йде. Якби я не знав, що ви жартуєте, то б не залишився в Сан-Франціско й двох хвилин. — Він хвильку схилявся замислено над своїм кухлем, тоді засміявся полегшено: — Ні, цього собаки мені ніхто в світі не відбере. Бо я ладен убити кожного, хто зазіхне на нього. І скажу це кожному в вічі, як оце вам кажу. І він повірить, як ви мені вірите. Ви ж знаєте, що я не жартую. І кожен знатиме. Та цей собака…

Неспроможний висловити всю глибину свого почуття, Дег Доутрі вмовк і підніс до уст пивного кухля.

Другий фатальний знайомець був зовсім іншого типу. Сам він називав себе Гаррі дель Мар, і таке ім'я стояло на афішах «Орфея», коли він там виступав. Він був дресирувальник тварин, однак Доутрі не знав цього, бо дель Мар тоді саме відпочивав від гастролей. Він теж підсідав за стіл до стюарда й частував його. Ще молодий, років під тридцять, смаглявий, з вродливим дівочим обличчям, повними губами, довгими віями й великими карими очима, що мали, як він щиро вірив, магнетичну силу, в розмові він, усупереч своїй зовнішності, виявився вельми діловитий.

— Нема у вас таких грошей, — сказав Доутрі, коли дель Мар, що спершу давав за Майкла п'ятсот доларів, накинув ще п'ятсот.

— Не бійтесь, тисяча у мене знайдеться.

— Ні, я не те кажу, — похитав головою Доутрі. — Нема у вас таких грошей, щоб я його віддав. Та й навіщо він вам?

— Я його вподобав, — відповів дель Мар. — Навіщо я сюди прийшов? Навіщо зійшлись сюди всі оці люди? Навіщо люди п'ють вино, держать коней, упадають за акторками, стають ченцями чи книжкогризами? Бо так їм подобається. Оце вам і вся відповідь. Ми всі робимо те, що нам до вподоби, і вганяємо за тим, чого закортить, дарма — до снаги воно нам чи ні. Ось і я вподобав вашого пса. Я хочу його мати. Так хочу, що ладен дати за нього тисячу доларів. Дивіться, он у тієї жінки на руці перстень з великим діамантом. Мабуть, вона його вподобала, захотіла, ну, й купила, не дбаючи про ціну. Він їй любіший за гроші. А ваш пес…

— Не вподобав вас, — перебив Доутрі. — І мені дивно. Він майже до кожного ласкавий, хоч і не набивається. А на вас відразу наїжачився. Навіщо вам собака, що вас не любить?

— А це вже пусте, — спокійно відказав дель Мар. — Чи любитиме він мене, чи ні, це моє діло, і я знаю, як з ним повестися, будьте певні.

Доутрі враз здалося, що під янгольською зовнішністю його розмовника ховається безмежна й невблаганна жорстокість, тим страшніша, що вона свідома. Звісно, він не подумав про це такими словами. То була й не думка, а тільки враження, почуття, що не потребує слів.

— В місті є цілодобовий банк, — провадив дель Мар. — Ходімо туди, я випишу чека, й за півгодини гроші будуть у вас у кишені.

Доутрі похитав головою.

— Нічого не вийде — навіть з ділового погляду, — відказав він. — Зважте самі. Пес заробляє мені двадцять доларів за вечір. Скажімо, він працюватиме двадцять п'ять