Читати книгу - "Віннету ІІ"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Все, що мені довелося пережити з Віннету, з Фредом Гартоном, а потім із Босвеллом, надзвичайно швидко поширювалося як чутки, і коли я нарешті дістався до Сент-Луїса, мене вразило, наскільки там було відоме ім’я Вбивча Рука. Старий добрий містер Генрі, зауваживши моє здивування з цього приводу, пробурчав:
— Ви тільки подивіться на нього! За один місяць із ним трапляється більше пригод, ніж з іншими за двадцять років. Він примудряється вийти неушкодженим з будь-якої небезпеки, проходить крізь вогонь і воду; втирає носа найзнаменитішим вестменам, порушує писані й неписані закони Дикого Заходу, прощає своїх найлютіших ворогів, а потім дивується, що всі тільки про нього й говорять. Даю чесне слово: перед вами меркне навіть слава Вогняної Руки, а він разів у два старший за вас. Я страшенно тішуся з ваших успіхів, бо саме я показав вам цей шлях, тож дякую за цю радість. Стривайте, зараз я вам дещо покажу.
Містер Генрі відчинив шафу з рушницями, дістав звідти свій перший власноруч виготовлений багатозарядний штуцер і попросив мене випробувати його. Я був захоплений тим, як швидко і влучно він стріляє, але зауважив, що поширення такої досконалої зброї не принесе добра ні людям, ні тваринам:
— Знаю, знаю, — пробурчав у відповідь старий. — Ви мені вже не раз про це казали. Я зроблю лише кілька таких. Наразі я виготовив тільки один і дарую його вам. Ви вже прославили мій флінт на ведмедя, а тепер зробіть те саме і з цим шматком заліза. Сподіваюся, що він вам послужить у преріях по той бік Міссісіпі.
— Безумовно, любий містере Генрі! Але зараз я не можу прийняти ваш дар.
— Чому?
— Тому що я їду не на Дикий Захід.
— А куди?
— Спочатку додому, а потім в Африку.
— Ви сказали, в Африку? — вигукнув він, забувши закрити рот від подиву. — Та ви зовсім з глузду зсунулися! Чи не хочете ви стати негром або готтентотом?
— Ні, — засміявся я. — Але я обіцяв містерові Босвеллові, що ми зустрінемося з ним в Алжирі, де живуть його рідні. А звідти ми поїдемо до Сахари.
— Щоб стати жертвою левів і гіпопотамів?
— Гіпопотами не їдять м’яса і не живуть у пустелі.
— А леви?
— Їх теж у Сахарі немає. Тваринам для життя потрібна вода.
— Я й без вас знаю, що не лимонад вони п’ють. Але, як мені відомо, в Алжирі говорять французькою?
— Так.
— А ви говорите французькою?
— Так.
— А в пустелі?
— Арабською.
— І що будете там робити?
— Професор, який учив мене, вважається найкращим знавцем арабської в Німеччині.
— У вас на все готова відповідь! Однак, думаю, є одна перешкода, яку не так просто подолати.
— Яка ж?
— Гроші.
— І тут ви помиляєтеся. Золота жила дала мені чималу суму, банкір Олерт теж щедро заплатив, та й у містера Тейлора я заробив непогано.
— Тоді бігом у вашу Сахару! — скрикнув розгніваний містер Генрі. — Я ніколи не зможу зрозуміти людину, яку тягне туди. Навколо пісок, лише пісок і мільйони піщаних бліх. Чим вам тут не подобається? А раптом ви не зможете повернутися і ми більше ніколи не побачимося?
Старий зброяр бігав по майстерні, щось обурено бурмотів і розмахував руками. Однак незабаром його вроджена доброта перемогла обурення, і він запитав:
— А в пустелі вам знадобиться флінт?
— Так.
— А штуцер?
— Тим більше.
— Тоді беріть обидва й забирайтеся геть з моїх очей! Ідіть самі, поки я не вигнав вас! Ви — впертий африканський осел!
Він увіпхав мені в руки обидві рушниці, виштовхав за поріг і зачинив за мною двері. І поки я розгублено озирався на всі боки, не знаючи, що робити, він визирнув у віконце і привітно запитав:
— Ви прийдете до мене ввечері?
— Якщо ви мене запросите.
— От і добре. Я приготую вашу улюблену пивну юшку. А тепер — геть звідси.
Коли через кілька днів ми з ним прощалися, він взяв із мене слово, що я повернуся не пізніше, ніж через шість місяців, незважаючи ні на які непередбачені обставини. Мені вдалося додержати слова, і через півроку я знову був у Сент-Луїсі. Містер Генрі дуже зрадів, коли дізнався, що обидві рушниці дуже мені придалися в битві зі знаменитою зграєю розбійників, яка лякала мешканців оаз і грабувала каравани в самому серці Сахари. Він повідомив мені, що, поки мене не було, його відвідав Віннету, який просив мене приїхати в мисливські угіддя апачів у Сьєрра-Бланка[66].
Я негайно вирушив туди й через три тижні знайшов табір апачів. Віннету штуцер містера Генрі сподобався не менше, ніж мені, але він вважав зброю своєрідним амулетом господаря, тому навідріз відмовився випробувати рушницю на полюванні. Але для мене він підготував чудовий сюрприз — подарував мені коня. Його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Віннету ІІ», після закриття браузера.