Читати книгу - "Гордівниця Злата"

жахливу провину, що в нього не було іншого виходу? Хворобливий вигляд сина не зворушив розсердженого батька.

— Відповідай, паршивцю, як ти дійшов до цього?! Яку ще підлість ти викинеш, знеславлюючи нашу родину? Де кубок?

— Не знаю. Хіба він не на місці? — розгубився Гліб.

Батько суворо прикрикнув на сина:

— Не вдавай з себе невинне ягнятко. На місці злочину знайшли твій ґудзик.

Король схопив сина за напівобірваний хлястик на куртці. Гліб згадав, як тікаючи, зачепився за гачок. Напевне тоді він і загубив злощасний ґудзик.

Злата відсторонила чоловіка й обняла Гліба за плечі.

— Розкажи, що ти знаєш про кубок? Хто його взяв?

— Як це хто?! Він же і взяв! — Король стукнув кулаком по столу й звернувся до хлопчика: — Якщо зробив низький учинок, то май мужність зізнатися. Відповідай негайно, ти був у вежі?

— Так, — ледь чутно промовив Гліб.

— Тоді зараз же поверни кубок, — наказав батько.

— Але я не знаю, де він. Він пропав, — пролепетав Гліб.

— Брешеш!

Звичайно стриманий, король дав волю своєму гніву. Гліб був так наляканий усім що відбувається, що слова пояснення вилетіли в нього з голови. Та й що сказати? Хто йому повірить? Злата зрозуміла, що криком тут не допоможеш. Вона зазирнула синові в очі й м’яко сказала:

— Не бійся. Скажи, що то за стара, з якою ти зустрічався?

— Віщунка, — не криючись зізнався хлопчик. Тепер йому вже не було сенсу нічого приховувати. Його злочин викрито.

— Так я і думала! Знову ця відьма! — скрикнула Злата.

— І я йому казав, що вона відьма, — підлив олії у вогонь Гордій. — Я попереджав його не ходити до неї вночі.

— Вона не відьма. Вона добра, — заперечив Гліб.

— Це вона наказала тобі викрасти кубок? Але чому ти послухався? — допитувалася Злата.

Вона не сумнівалася, що Гліб — її син, і вчинок хлопчика спантеличив її.

— Віщунка хоче мені добра, — щиро сказав хлопчик.

— Нема чого з ним церемонитися! Чим більше ти з ним панькаєшся, тим більше він нахабнішає та сміється нам в обличчя, — у новому приступі гніву скипів король, якого почала дратувати м’якість Злати. — У десять років він забіяка, палій, п’яниця і, нарешті, злодій. Закінчений негідник!

У Гліба затремтіло підборіддя, і сльози образи потекли по щоках.

— Отямся, що ти говориш! — скрикнула Злата й звернулася до сина: — Поясни, чому ти взяв кубок?

— Для мене в ньому була отрута! — у розпачі вигукнув хлопчик.

— Як для тебе? — вражено пробелькотала Злата, зблідла і, похитнувшись, непритомна упала на підлогу.

Король був у сум’ятті. Як не сердився він на Гліба, але все-таки до останнього моменту сумнівався в тому, що він підкидьок. А тепер хлопчисько сам зізнався в цьому.

— Можеш ховати кубок і далі. Я й без нього знаю, хто мій син і спадкоємець, — крижаним тоном вимовив король.

— Але, тату…

— Не смій мене так називати, чаклунське поріддя. — Король жбурнув записку Гліба хлопчику в обличчя. — Геть! Щоб ноги твоєї не було в цьому домі! Від тебе занадто багато нещасть.

Гліб не вірив своїм вухам. Невже батько гнав його з дому? Хлопчик кинувся до матері, але вона була без свідомості.

— Куди ж я піду? — розгубився Гліб, усе ще сподіваючись, що батько говорив не серйозно, але король твердо відрізав:

— Забирайся до своєї відьми. Там тобі місце.

— Хто б міг подумати, що ти зв’язаний з відьомством, а я ще намагався тебе відтворити, — шпигнув Гордій.

Погляди хлопчиків зустрілися. Губи Гордія скривила тріумфуюча усмішка. Задихаючись від приниження й безсилля, Гліб вискочив з кабінету батька та кинувся геть. Ніхто не зупинив його. Він біг не розбираючи дороги, поки палац не залишився далеко позаду. Біль несправедливості душив його, але він не міг довести, що Гордій зайняв місце, яке по праву належало йому.

Розділ 14
Таємний притулок

Сутінки перефарбували місто в сірий колір суму, а слідом за ними ніч нечутними кроками прокралася на опустілі вулиці. Люди розійшлися по домівках, навіть жебраки розповзлися по горищах і підвалах. Кожен прагнув знайти куток, щоб улаштуватися на нічліг. Лише маленький вигнанець, утративши лік часу, брів дорогою, не знаючи, куди вона його виведе. Вузькі вулички були кривими й брудними. Зашарпані похилені будинки були подібні до лиховісних привидів. Ніде не горіло жодного ліхтаря. Тільки місяць невсипущим оком байдуже дивився на нетрі. Тіні обступали хлопчика з усіх