Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

Нік підійшов ближче до екрану, з якого линуло світло, провів по ньому долонею, відчув легеньке поколювання в пальцях, немов сотні тонких голочок вп’ялись в пучки.

— Куди триматимемо курс? — запитав він.

— На південь. За три моря і океан.

Нік змовчав. Він завжди підозрював, що на цій планеті не одне море.

— Тебе надто далеко заховали від світу, капітане. Хардроун ледве відшукав тебе.

— Хто такий Хардроун? — запитав Нік обережно.

Чоловік лише похитав головою:

— Може ти й мене не впізнаєш?

Нік не відповів. Чоловік мовчки дістав з валізи білий дріт і підніс його до Нікових грудей.

— Проктрустіангідріт нітрізода. — мовив і скривив і без того криві губи від чого його обличчя дико перекосилося.

Сказане могло бути як заклинанням, так і матюком.

— Яка гидота! З крові звичайно це паскудство висмоктати можна. А от що вони зробили з твоєю головою зможе розібратися лише Хардроун.

Чоловік підніс до Ніка пристрій схожий на порожню трубку і та тихо запирхала.

Пам'ять чи то поверталась чи вливалась у нього. Він так і не міг зрозуміти чи справді все це було з ним, чи йому просто підсадили чиїсь спогади. Він швидше відчув ніж згадав, що знаходиться в розумному літальному апараті, побудованому у формі птаха, раніше йому доводилося літати в таких, проте він ще не міг пригадати, як ним керувати. Уважно глянув на чоловіка, що стояв напроти.

Звідкілясь Нік тепер знав, що його звати Лен, що вони багато раз на таких птахах літали на різні планети, що під час одного польоту зіткнулись з космічними піратами, сталася сутичка. В тій битві Лен дуже понівечився (раніше він був красенем). Тепер Нік навіть знав, що після тої аварії Лена покинула дружина і він ковтав транквілізатори. В день аварії птаха, після якої він став піддослідним Флейбора, вони з Леном летіли на завдання таємної розвідки. Однак, у Гараги не спрацювала гальмівна система і вони врізалися у скелю. Далі — провал в пам’яті, і вже зовсім інші спогади — лілове море, Флейбор…

Як не дивно спогади не принесли полегшення, лише ще більше все заплутали. Нік попросив Лена залишити його на самоті, той поплескав друга по полечу, запевнив що все буде добре і відвів у кімнату, яка «колись належала йому». Йому? Синє розкидне крісло для мандрів, дзеркало, монітор комп’ютера, полиця з флаконом чоловічих парфумів, які він колись полюбляв. Та чи справді він? Нік відкрив флакон вдихнув незнайомий запах. Солодкий, кавовий з ароматом ванілі. Він відставив парфум, сів у крісло і увіткнувся у стіну напроти.

Дика підозра не давала спокою. А що, коли це не його спогади, якщо все це було з кимсь іншим, що коли ним вправно маніпулюють, змушують грати чиюсь роль? Спогади не матеріальні, їх не можна поторкати, відчути, перевірити їх достовірність. Якщо не має кіноплівки чи фотознімків, хіба можна бути певним, що з тобою насправді відбувалося те, що пам’ятається? А якщо навіть є матеріальні докази? Зараз такі речі елементарно підробляють. Спогади — це інтимна річ і ніколи не можна бути впевненим, що те, що ти пам’ятаєш відбувалося саме з тобою, що це не проекція чийогось життя на твою пам'ять. Що там говорив док про інформаційне перенасичення?

Вершники майже одночасно озирнулися на звук і однаковий кислий вираз з’явився на обличчі усіх трьох. Тим часом, побрязкуючи ланцюгами, залою незграбно плівся Херувим Фроня…

— Принесло ж його саме цієї миті, — буркнув Срібний.

Херувим підібрався ближче до Вершників і без найменшого докору сумління мовив:

— Я звичайно прошу пробачення, що перебиваю ваш консиліум, але чекати я не міг. Там таке скоїлось!

— Що ще могло скоїтись, Фроню, таке, що не могло почекати? — сердито мовив Срібний.

— Не знаю як і сказати. Але справа невідкладна.

— ?

— Я вас попереджав! Але вам все ніколи і ось тепер маємо клопіт.

— Про що попереджав, Фроню? Ти можеш говорити зрозуміліше?

— Хіба я не казав вам, що Вогняні ворота, які поставили, щоб відділити Електронний Рай від решти території вже 2 століття ледве тліють, що вся підземна магма вже википіла, що потрібно додати пального? Що кам’яні стіни тріщать і розвалюються? А ви що мені? Почекай, Фроню, тепер не до цього, є проблеми важливіші.

Вершники, не змовляючись, перезирнулись і перевели погляд на Фроню.

— І ось сьогодні, уявіть собі, саме сьогодні в ювілей створення гомо сапієнс — ворота рухнули. Ба-бах! Все, догралися! Вогню більше немає. Тепер нема чому вказувати гомо сапієнсам дорогу до Святилища… — Форня на мить змовк, аби перевести подих і провадив далі, — Необхідний терміновий ремонт!

— Не хвилюйся Фроню. За весь час відтоді, як гомо сапієнс покинули Рай, жоден з їхніх нащадків не пішов на світло вогняних воріт. — мовив Срібний Вершник. — ми вже навіть подумували, що воно занадто яскраве для них і замість приваблювати — відлякує.

— Я не розумію, ви що не збираєтесь чинити ворота? — розпачливо мовив Херувим.

— Ми надто погарячкували, коли їх встановлювали. — мовив Срібний.

— Зачекай, брате, — перебив Срібного Сизий. — Ти ворота не встановлював! Їх поставили задовго до твого намісництва!

— То й що? — сердито відмахнувся Срібний, — Я не кажу, що їх встановлював. Під «ми» я мав на увазі узагальнений образ Трьох. А взагалі для привернення уваги гомо сапієнс вистачило б і вогняних факелів.

— Мої факели вже заржавіли! — запротестував Фроня. — Ними нікого не привабиш!

Срібний почесав голову.

— Факели доведеться виписати нові. А от ворота можуть і почекати…

— А! Ви так! В такому випадку я