Читати книгу - "Чорний Загін"

Мій шлунок почувався так, немов вчора ввечері я випив кілька літрів вина.

Леді тихо вилаялася під носом. Потім, трохи голосніше, сказала:

-- Сука. Вона водила всіх нас за ніс. З моїм чоловіком включно.

Я промовчав. Я саме міркував, чи варто згадувати про папери. Вони б її зацікавили. Але мене вони теж цікавили, і якщо я згадаю про документи зараз, то вже не матиму шансу поритися в них.

-- Б’юсь об заклад, саме цим вона і займалася. Позбулася інших Поневолених, вдаючи, що бере участь у їхній змові. На черзі була я. А тоді вона просто залишила б Домінатора в могилі. В неї було б все і вона змогла б стримувати його. Без допомоги йому не вибратися. – Вона швидше міркувала вголос, ніж говорила до мене. – А я не бачила очевидного. Чи ігнорувала його. А воно було в мене під носом. Хитрюща сучка. Вона за все заплатить.

Ми почали падати. Я ледь не втратив ті крихти, що знаходилися в мене в шлунку. Ми опускалися в найглибшу долину в околиці, хоча пагорби по обидва боки мали не більше, як шістдесят метрів висоти. Швидкість зменшилася.

-- Стріла, -- сказала Леді. Я забув приготувати наступну.

Приблизно півтора кілометра ми летіли по долині, тоді вверх по схилу, поки не зупинилися біля скелі з осадової породи. Там ми зависли, опершись об камінь. Віяв свіжий, холодний вітер. Мої руки заціпеніли. Ми були далеко від Вежі, в місцевості де панувала справжнісінька зима. Я безперервно тремтів від холоду.

Єдиним попередженням було тихе:

-- Тримайся.

Килим стрілою полетів вперед. Пів кілометра перед нами якась постать схилилася низько до шиї скакуна. Леді опустила килим вниз, тепер ми мчали зі свистом якихось пів метра від землі.

Ловець побачила нас. Підняла руку в захисному жесті. Ми гнали прямо на неї. Я випустив стрілу.

Килим ляснув мене знизу, коли Леді рвонула його вверх, намагаючись уникнути коня і вершника. Не вистачило. Від удару килим нахилився. Дошки рами з тріском зламалися. Нас закрутило. Я розпачливо тримався, а навколо мене кружляли небо і земля. Нас ще раз труснуло, коли ми врізалися в землю. Знов закрутило, тільки тепер ми котилися по траві. Я відскочив якомога далі.

Я відразу зірвався на ноги, похитуючись поклав нову стрілу на тятиву. Кінь Ловця лежав на землі зі зламаною ногою. Сама Ловець приголомшено стояла біля нього накарачках. Срібний наконечник осудливо стирчав у неї з талії.

Я випустив стрілу. І ще одну, і ще одну, пам’ятаючи про жахливу живучість, яку виказав Кульгавий у Захмарному лісі, коли Ворон повалив його стрілою, що несла силу його справжнього імені. Страх не полишав мене, тож коли в мене закінчилися стріли, я витягнув меч. І кинувся в атаку. Не знаю, як я не загубив його під час всіх цих подій. Я добіг до Ловця, високо здійняв меч і щосили вдарив двома руками. Ще ніколи в житті я не завдавав такого несамовитого і жахливого удару. Голова Ловця покотилася по землі. Забрало моріона відкрилося. На мене з докором дивилося жіноче обличчя. Жінка виглядала майже так само, як та з якою я прилетів.

Очі Ловця зосередилися на мені. Губи намагалися вимовити якісь слова. Я стояв як вкопаний, питаючи себе, що це все в біса означає. Життя Ловця згасло до того, як я второпав, що вона хотіла мені сказати.

Я буду повертатися до цієї миті десять тисяч разів, намагаючись прочитати передсмертні слова на її губах.

Леді підійшла непомітно до мене. Вона волочила одну ногу. Сила звички змусила мене повернутися, стати на коліно…

-- Зламана, -- сказала вона. – Не зважай. Це може почекати.

Вона дихала уривчасто, швидко. На мить мені здалося, що це від болю. Тоді я побачив, що вона дивилася на голову. Вона почала тихо сміятися.

Я глянув на таке схоже на неї обличчя, тоді на Леді. Вона оперлася рукою мені на плече, перенісши на мене частину своєї ваги. Я обережно став на ноги, обійняв її.

-- Ніколи не любила цю суку, -- сказала вона. – Навіть коли ми були дітьми…

Леді поглянула на мене насторожено і замовкла. Обличчя перетворилося на маску. Вона знов стала Сніговою королевою.

Якщо коли-небудь і палала в мені якась незрозуміла іскра кохання, як твердили мої побратими, в цю мить вона згасла назавжди. Я чітко побачив, чому повстанці хотіли покінчити з нею… принаймні та частина руху, що належала до справжньої Білої Троянди, а не маріонетки монстра, який створив цю жінку, а тепер хотів знищити її, щоб обрушити на світ свій власний терор. В цю мить я б з радістю поклав її голову поряд з головою її сестри.

Це вже вдруге, якщо вірити Ловцю. Друга сестра. Леді не заслуговувала на вірність.

Існує межа людському везінню, силі й тому, як довго людина відважується чинити опір. Мені забракло мужності піддатися цьому пориву. Може, колись іншим разом. Капітан припустився помилки, вступивши на службу до Ловця Душ. Чи моєї скромної думки буде достатньо, щоб переконати його покинути її на підставі того, що наш контракт закінчився зі смертю Ловця?

Дуже сумнівно. Як мінімум, доведеться вступити в сутичку з Капітаном. Особливо, якщо він, як я підозрював, в Берилі допоміг Синдику покинути цей світ. Здавалося, існуванню Загону не загрожувала безпосередня небезпека, звичайно якщо ми переживемо битву під Чарами. Він не допустить ще однієї зради. В цій моральній дилемі він вважатиме зраду більшим злом.

Чи Загін ще існував? Битва під Чарами не закінчилася тільки тому, що ми з Леді покинули поле бою. Хтозна, що там трапилося поки ми ганялися за зрадницьким Поневоленим?

Я поглянув на сонце і зі здивуванням побачив, що минуло лишень трохи більше ніж година часу.

Леді теж пригадала собі про Чари.

-- На килим, цілителю, -- сказала вона. – Нам краще повернутися.